Василь–Костянтин Острозький. З його ініціативи було створено у 1576 р. (1578 р.) Острозьку академію. Викладалися в ній «сім вільних наук» – граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. То була перша в Україні «слов’яно-греко-латинська» школа.
Павло Чубинський. Співпрацював у журналі «Основа» та Київській громаді. 1863 р. опублікував вірш «Ще не вмерла Україна» (мотив твору взятий з польської мазурки «Єще Польска нє зґінела» та з пісні сербських повстанців, де були слова «Серце біє і кров ліє за нашу свободу»), який згодом стане гімном. У 1873 р. – управитель справами Південно-Західного відділу географічного Російського товариства, після закриття якого (Емський указ 1876 р.) Чубинського заарештовано і вислано з України.
Агатангел Кримський. Один із найвизначніших світових дослідників Сходу, письменник. Збірка його поезій «Пальмове гілля» містить оригінальні вірші дослідника та переклади арабських поезій українською мовою (знав близько 60 мов). Із 1918 року Агатангел Кримський працював секретарем Всеукраїнської Академії Наук. Залишив по собі унікальні мовознавчі дослідження: «Українська граматика», «Нариси з історії української мови». У 1941 році постановою Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) Кримського оголосили «ворогом народу». В ув’язненні вчений помер.
Володимир Антонович. Представник руху «хлопоманів» (на сторінках журналу «Основа» (1861–1862 рр.) опублікував статтю під заголовком «Моя сповідь», у якій закликав поляків, повернутися до українського народу, якого колись зреклися їхні предки). голова Історичного товариства Нестора Літописця (1881 р.). Автор історичних праць. Один з ініціаторів угоди галицьких народовців з польсько-австрійськими політичними колами, що дістала назву «нова ера» (1892 р.).
Олесь Гончар. Український прозаїк, найвідоміші твори «Прапороносці», «Тронка», «Людина і зброя». У 1968 р. виходить його роман «Собор», за цю книгу письменник був підданий критиці, а твір вилучений з літературного процесу на два десятиліття.
Олександр Довженко. Із 1926 р. режисер-постановник на кіностудіях Одеси, Києва, Москви. Серйозний успіх мав його фільм «Звенигора» (1929 р.), «Земля» (1930 р.). Окремі його роботи були прийняті з успіхом у європейських країнах. Автор кіноповісті «Україна в огні», за яку був підданий критиці. У роки «відлиги» написав статтю «Мистецтво живопису і сучасність», у якій закликав «розширити творчі межі соціалістичного реалізму».
Микола Костомаров. Ад’юнкт-професор (вчене звання у дореволюційній Росії і Західній Європі) кафедри російської історії Київського університету. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства (1846 р.) та автор його програмних документів, зокрема «Книги буття українського народу». Автор праць «Богдан Хмельницький», «Мазепа», «Останні роки Речі Посполитої».
Іван Котляревський. У 1812 р. під час російсько-французької війни сформував український козацький полк. У 1817–1821 рр. директор Полтавського театру. Із 1818 р. брав участь у діяльності полтавської масонської ложі «Любов до істини». 1798 р. виходить перша частина «Енеїди» Котляревського (перший твір нової української літератури). Створив п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-Чарівник».
Соломія Крушельницька. Українська всесвітньо відома оперна співачка з Галичини. У 1893 р. дебютувала на сцені Львівської опери. Навчалася в майстрів оперного співу Італії. Із 1895 р. виступала в усіх великих операх Європи та Америки. Партнерами Крушельницької на сцені були Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом «Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй».
Пантелеймон Куліш. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства (1846 р.), за участь у діяльності якого був заарештований. У 1858–1863 рр. у Петербурзі редагував український журнал «Основа». Автор першого історичного роману «Чорна рада». Створив українську абетку («кулішівка»).
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка). Поетеса, драматург, прозаїк, перекладач, публіцист. Брала активну участь в українському національному русі. Відомі твори: «Лісова пісня» (1911 р.), «Бояриня» (1913 р.). Дочка письменниці Ольги Петрівни Драгоманової-Косач, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка. Дядько Лесі (так її називали у сім’ї, і це ім’я стало літературним псевдонімом) – Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем.
Микола Лисенко. Заклав основи національного музичного мистецтва. Пройшов школи Лейпцизької та Петербурзької консерваторій. Автор перших опер для дітей «Коза-Дереза», «Пан Коцький»; опер «Утоплена», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба».
Петро Могила. Народився в сім’ї молдавського господаря Симеона та угорської князівни Маргарет. Навчався у Львівській братській школі, Замойській академії. Брав участь у битві під Хотином. Згодом постригся в ченці. З початку XVII ст. архімандрит Києво-Печерської лаври, 1632–1647 рр. – митрополит Київський і Галицький. У 1632 р. домігся від королівської влади визнання вищої православної церковної ієрархії. Восени 1631 р. заснував Лаврську школу, незабаром цю школу було об’єднано з Київською братською, і з 1632 р. постає Києво-Могилянська колегія. Автор богослужбової книги «Требник» (1646 р.).
Сергій Параджанов. Вірменський та український кінорежисер. Один із засновників українського поетичного кіно. Екранізація п’єси М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» (1964р.), принесла йому всесвітню славу і визнання. Інші фільми: «Квітка на камені», «Українська рапсодія», «Колір граната».
Григорій Сковорода. Філософ, гуманіст, просвітитель, поет, педагог. Працював викладачем етики та поетики в Харківському та Переяславському колегіумах. На його думку, людина може стати щасливою, пізнавши самого себе, а в житті варто займатися тим, що людині природно відповідає. Автор творів «Сад божественних пісень», збірник байок «Басни харковскія». Пісню Сковороди «Всякому городу нрав і права» використав І. Котляревський у п’єсі «Наталка Полтавка». Йому належить вислів: «Світ ловив мене, але не спіймав».
Йосип Сліпий. Після смерті А. Шептицького, у листопаді 1944 р., став главою греко-католицької церкви. У 1946 р. звинувачений у «ворожій діяльності проти УРСР, співпраці з німецько-фашистськими окупантами», засуджений до ув’язнення. Після вісімнадцяти років каторги звільнений у 1963 р. (завдяки тиску президента США Джона Кеннеді та папи Павла І). Виїхав до Рима, де розпочав відбудову української церкви. Став фундатором Українського католицького університету.
Василь Стус. Один з активних учасників акції протесту у вересні 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в Києві, за що був виключений з аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. У 1970 р. за кордоном вийшла його збірка поезій «Зимові дерева», через два роки був засуджений за «антирадянську агітацію». У 1980 р. отримав новий строк ув’язнення, помер за ґратами («Круговерть», «Зимові дерева»).
Іван Франко. Один із засновників Русько-української радикальної партії (РУРП), згодом відмовився від соціалістичних поглядів і став членом Української національно-демократичної партії (УНДП). Очолював філологічну секцію в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка. Літературні творчість розпочав у 1870-х роках. У 1892 р. брав участь у селянському вічі в м.Снятин.
Маркіян Шашкевич. Уважається речником західноукраїнського національного відродження. Навчався в духовній семінарії та університеті у Львові. У студентські роки був організатором і лідером «Руської трійці» (1832 р.), співавтор альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р.), один із перших перекладач «Слова про похід Ігорів».
Тарас Шевченко. У 1840 р. у Петербурзі вийшла перша збірка його поезій «Кобзар». Був одним з найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. У 1844 р. вийшов альбом офортів «Живописна Україна», де представлені роботи художника на історичну тематику («Дари в Чигирині», «Смерть Б. Хмельницького»).
Андрей Шептицький. Митрополит Української греко-католицької церкви. Брав активну участь у громадському житті західноукраїнського краю. Був депутатом віденського парламенту і Галицького сейму, але в стінах цих закладів з’явився лише двічі до 1914 р., обидва рази виступав не з політичними, а з освітянськими темами. Заснував Український національний музей та Земельний банку у Львові (1910 р.). У роки окупації Галичини російськими військами (Перша світова війна) був вивезений з України в Росію. Після повернення заснував Львівську богословську академію, яка в 1928 р. була єдиним українським вищим навчальним закладом на українських землях у складі Польщі. У роки Другої світової війни підтримував наміри українців у час проголошення «Акту відновлення української державності». У багатьох пастирських посланнях виступав проти нацизму. Двічі звертався з протестом щодо нищення єврейського населення в Галичині до рейхсфюрера СС Гіммлера. За згодою митрополита значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і безпосередньо в митрополичій резиденції. Шептицький причетний до формування дивізії «Галичина». Помер у листопаді 1944р.
Михайло Драгоманов. Один із активних діячів південно-Західного відділу Російського географічного товариства і Київської (Старої) громади. У 1875 р. емігрував до Швейцарії, де в Женеві видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878 р.). Поширював ідеї соціалізму, який мав громадівський характер: об’єднання громадян як вільні й самостійні утворення будуватимуть між собою відносини на федеративних засадах з низу до верху – аж до всесвітньої федерації, як наступниці держави. В останні роки життя обіймав посаду професора історії в Софійському університеті (Болгарія).
Микола Міхновський. Один із засновників Братства Тарасівців, 1900 р. став один з ініціаторів утворення Революційної української партії (РУП) та опублікував брошуру «Самостійна Україна», у якій прозвучало популярне згодом гасло «Україна для українців» (Україна для українців і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя). У 1902 р. утворив Українську народну партію в Харкові, що стояла на чітко виражених самостійницьких позиціях. Із березня 1917 р. був ініціатором формування Українського військового клубу ім. гетьмана Полуботка і початку організації українського війська. Один з організаторів виступу самостійників щодо рішення ІІ Універсалу.
Степан Бандера. Член Української військової організації, один з керівників Організації українських націоналістів. У 1934 р. засуджений польським судом до смертної кари, заміненої на довічне ув’язнення. У лютому 1940 р. створив Революційний провід Організації Українських Націоналістів (ОУН (б) – бандерівці, на противагу ОУН (м) – мельниківцям.). У 1941 р. на ІІ Великому зборі Проводу ОУН став його головою, ініціював проголошення Акта відновлення української державності. У роки Другої світової війни ув’язнений у концтаборі Заксенхаузен. Керував боротьбою націоналістичного підпілля проти радянської влади. Убитий у 1956 р. в Мюнхені.
Володимир Винниченко. Член Революційної української партії (РУП), з 1904 р. ініціатор створення Української соціал-демократичної партії (УСДП). У червні 1917 р. став головою першого українського уряду – Генерального секретаріату Української Центральної Ради й одночасно виконував обов’язки генерального секретаря внутрішніх справ. Співавтор усіх чотирьох Універсалів Центральної Ради. У час гетьманського режиму перебував в опозиції, очолив Український національний союз, згодом став головою Директорії. Через суперечності з Петлюрою пішов у відставку й виїхав за кордон. На початку 1920-х років повернувся в УСРР, однак, зрозумівши, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань, знову виїхав за кордон. Останні 25 років проживав у французькому місті Мужен поблизу Канн, займаючись літературою та живописом.
Михайло Грушевський. У 1894 р. очолив кафедру історії України у Львівському університеті. Очолював історико-філософську секцію Наукового товариства ім. Шевченка. Автор фундаментальної праці «Історія України-Руси», праць «Очерки истории украинского народа», «Ілюстрованої історії України». Один із засновників Української національно-демократичної партії (1899 р.) У роки Першої світової війни був висланий з України. У 1917 р. очолював Українську Центральну Раду. Після гетьманського перевороту П. Скоропадського емігрував. У 1924 р. повернувся в радянську Україну, був обираним членом Української академії наук, а з 1929 р. – академік академії наук СРСР. У 30-х роках звинувачений у причетності до діяльності антирадянського «Українського національного центру». Помер 1934 р. в Москві.
Петро Дорошенко. Гетьман Правобережної України. У 1668 р. гетьман обох боків Дніпра. Разом з армією турецького султана Мохаммеда IV в 1672 р. пішов походом на Галичину, цього ж року підписав Бучацький договір. У 1669 р. намагався досягти протекторату Туреччини. Зрікся булави 1676 р.
Сидір Ковпак. На початку радянсько-німецької війни (Великої Вітчизняної війни) в тилу ворога у лісах Сумщини створив партизанське з’єднання. У 1943 р. здійснив рейд «Від Путивля до Карпат». Бійці партизанського з’єднання активно проводили операцію «рейкова війна» (пускали під укіс ешелони, підривали мости).
Євген Коновалець. Під час бою на горі Маківці потрапив до російського полону. Організував Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців. У листопаді 1918 р. підтримав Директорію УНР у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського і в Мотовилівському бою розбив гетьманські частини. Полковник армії УНР. Один з організаторів і керівників Української військової організації (УВО), із 1929 р. був головою Організації Українських Націоналістів (ОУН). 1938 р. загинув у Роттердамі.
Іван Мазепа. Навчався в Києво-Могилянські колегії та єзуїтській колегії у Варшаві. Перебував у Німеччині, Італії, Нідерландах. У 1687 р. гетьман Іван Мазепа підписав з Московією Коломацькі статті, у 1689 р. брав участь у Другому Кримському поході разом із князем Василем Голіциним. У 1692 р. придушив виступи Петра Іваненка (Петрика). В 1702–1704 рр. придушив повстання Семена Палія на Правобережжі, і до 1709 р. Правобережжя перебувало під контролем Івана Мазепи. Продовжував формувати козацьку еліту (значкові товариші); докладався до будівництва соборів і церков. З ініціативи гетьмана Києво-Могилянська колегія отримала статус академії (1701 р.). У роки Північної війни 1708 р. перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. Цей крок гетьмана Московія в особі царя Петра І розцінила як зраду. Було знищено столицю гетьмана місто Батурин та зруйновано Чортомлицьку Січ. Після Полтавської битви (1709 р.) змушений був залишити територію України. У 1710 р. помер у м. Бендерах.
Нестор Махно. Один з лідерів анархістського руху. Очолював бригаду в першій Задніпровській дивізії, до якої входила частина військ отамана Григор’єва. Протягом вересня-жовтня 1919 р. утворена Махном Революційно-повстанська армія України (махновська) в боротьбі з денікінцями зайняла Катеринослав, Гуляйполе, Олександрівськ, Маріуполь. У жовтні 1920 р., об’єднавшись із більшовицькими військами, Махно воював проти армії генерала Врангеля, після розгрому якої радянське командування, порушивши умови угоди, повернуло свої війська проти махновців. До 1921 р. вів боротьбу проти радянських військ. Перебував в еміграції у Франції.
Андрій Мельник. Полковник армії УНР, один з найближчих співробітників Євгена Коновальця. Один з організаторів УВО (Української військової організації). Із 1938 р. став головою Проводу ОУН, проте не зміг зберегти єдність організації. У 1940 р. очолив ОУН (м) (Організація Українських Націоналістів – мельниківців). На початку Другої світової війни виступав за співпрацю з нацистською Німеччиною. Ініціатор «похідних груп». В’язень німецьких концтаборів. У 1957 р. висунув ідею створення світового конгресу українців.
Симон Петлюра. У 1900 р. був активним членом революційної української парті (РУП). У 1904 р. редагував у Львові орган РУПу «Селянин», згодом переїхав до Москви, де редагував журнал «Украинская жизнь». Навесні 1917 р. Петлюра був призначений головою Українського Військового комітету, згодом – Генеральним секретарем військових справ при Центральній Раді. Брав участь в антигетьманському повстанні. Увійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як її Головний Отаман. Після виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Директорії. Очолював збройну боротьбу Армії УНР проти більшовиків і денікінців. Був ініціатором підписання Варшавської угоди, у результаті якої поляки разом із військами Армії УНР боролися проти більшовиків. Після Ризького договору розпочинається емігрантський період життя С. Петлюри. У 1926 р. вбитий у Парижі.
Євген Петрушевич. Активний член Української національно-демократичної партії, посол до Австрійського парламенту (1907 р.) та Галицького сейму (1913–1914 рр.). Очолював Українську Народну Раду, яка в листопаді 1918 р. проголосила ЗУНР. Президент Західноукраїнської Народної республіки (ЗУНР). 22 січня 1919 р. уклав із Директорією УНР Акт Злуки. Улітку 1919 р. отримав диктаторські повноваження, які означали суміщення обов’язків президента і голови уряду. Попри суперечності з С. Петлюрою, приєднав Галицьку армію до армії Української Народної Республіки (УНР) для спільної боротьби проти більшовиків.
Кирило Розумовський. У 1750 р. російська імператриця Єлизавета затвердила на гетьманство Кирила Розумовського, однак лише у 1751 р. гетьман прибуває до Глухова, де старшинська рада обирає його гетьманом. До складу Гетьманщини відходять Запорозька Січ і Київ. Протягом 1760–1763 рр. провадилася судова реформа, наслідком якої Гетьманщина мала перетворитися з військової на цивільну державу. Гетьман провадив реформи в армії та освіті; почав розбудовувати Батурин, де планував відкрити університет. У 1763 р. імператриця Катерина ІІ отримала прохання старшини закріпити гетьманство за родом Розумовських. Це було однією з причин ліквідації гетьманства (1764 р.).
Петро Сагайдачний. Навчався в Острозькій академії. Брав участь у численних походах козаків. У 1618 р. повів козацьке військо разом з поляками на Москву. Похід закінчився Деулінським перемир’ям. З ініціативи Сагайдачного в 1620 р. було відновлено ієрархію православної церкви, митрополитом стає Йов Борецький. Допомагав полякам у Хотинській війні 1621 р. де був смертельно поранений.
Павло Скоропадський. Навчався в Петербурзькому пажеському корпусі, брав участь у російсько-японській війні, нагороджений Георгіївською зброєю та багатьма орденами за особисту мужність і героїзм. У роки Першої світової війни отримав звання генерал лейтенанта. У час національно-революційного руху 1917 р. був наказним отаманом Вільного козацтва. 29 квітня 1918 р. за підтримки німців та австрійців став Гетьманом Української Держави. Доклався до створення незалежної української держави. Після евакуації військ Німеччини з України, а також унаслідок антигетьманського повстання, очоленого Українським Національним Союзом, зрікся влади та залишив Україну.
Богдан Хмельницький. З 1648 року – гетьман Війська Запорозького . Організатор повстання проти панування шляхти в Україні, яке переросло в Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави на теренах Центральної України – Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. У 1654 році в Переяславі уклав військовий союз із Московським царством. Після підписання Віленського російсько-польського перемир’я 1656 р. переорієнтувався на союз зі Швецією та Османською Портою, убачаючи в амбіціях Москви небезпеку козацькому суверенітету.
Микита Хрущов. Генеральний секретар ЦК КПРС (Центральний комітет Комуністичної партії радянського Союзу) 1953–1964 рр. З його іменем пов’язані: кампанії з освоєння цілинних земель і повсюдного запровадження кукурудзи; третя програма Комуністичної партії (ХХІІ з’їзд КПРС), що поставила за завдання побудову комунізму за 20 років; Карибська криза (1962 р.); реформа освіти, що призвела до русифікації неросійських республік (1958 р.). Заслугами М. Хрущова були викриття культу особи Сталіна (ХХ з’їзд КПРС) та відносна лібералізація радянської системи («відлига»); відбувалися спроби реформувати радянську адміністративну систему шляхом впровадження раднаргоспів (рад народного господарства) (1957 р.); відбувся перехід на п’ятиденний робочий тиждень; зросли масштаби виробництва легкої промисловості та житлового господарства. Під час керівництва М. Хрущова було здійснено запуск першого штучного супутника Землі (1957 р), та політ Ю. Гагаріна в космос (1961 р.).
В’ячеслав Чорновіл. У 1967 р. підготував збірку «Лихо з розуму», яку відзначено премією міжнародної журналістики. За це був заарештований і засуджений до трьох років суворого режиму. У 1970 р. розпочинає видання самвидавського журналу «Український вісник». У 1980 р. знову засуджений за «антирадянську агітацію». За часів незалежної України – лідер Народного Руху, згодом голова партії Народний Рух України. Загинув в автокатастрофі 1999 р.
Роман Шухевич. Член Організації українських націоналістів, політичний в’язень концтабору в Березі-Картузькій. Брав активну участь у створені революційного проводу ОУН (Організація Українських Націоналістів), який очолював Степан Бандера. У серпні 1943 р. був обраний головнокомандувачем УПА (Українська Повстанська Армія), із липня 1944 р. – голова Генерального секретаріату Української головної визвольної ради (УГВР). Відомий під псевдо Тарас Чупринка. Загинув у сутичці зі спецгрупою МДБ (Міністерства Державної Безпеки) 1950 р. біля с. Білогорща поблизу Львова.
Вікентій Хвойка. Український археолог чеського походження; відкрив перше трипільське поселення на території сучасної України у 1893–1894 роках на вулиці Кирилівській, 55, у Києві.
Марко Вовчок (Марія Вілінська). Українська та російська письменниця і перекладачка.
Тарас Бульба-Боровець. Діяч українського повстанського руху часів Другої світової війни, засновник УПА «Поліська Січ», від 16 листопада 1941 року – генерал-хорунжий. Борець за незалежність України у ХХ ст..
Данило Апостол. Український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова Гетьманщини на Лівобережній Україні (1727–1734 рр.)
Борис Грінченко. Український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих, педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» – книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Один з організаторів і керівників «Просвіти», активний член Братства тарасівців, співзасновник УРП (1904).
Віктор Глушков. Український радянський вчений, піонер комп’ютерної техніки, автор фундаментальних праць у галузі кібернетики, математики і обчислювальної техніки, ініціатор і організатор реалізації науково-дослідних програм створення проблемно-орієнтованих програмно-технічних комплексів для інформатизації, комп’ютеризації і автоматизації господарської і оборонної діяльності країни.
Дмитро Вишневецький. Українсько-литовський магнат на Волині, князь гербу Корибут з династії Гедиміновичів, козацький ватажок, гетьман. Урядник Королівства Польського (староста канівський і черкаський). Власник маєтків у містечку Вишнівець Крем’янецького повіту. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі.
Борис Патон. Український науковець у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів, доктор технічних наук (1952); Президент НАН України (з 1962), перший нагороджений званням Герой України.
Микола Амосов. Радянський та український лікар, учений в галузі медицини та біокібернетики, громадський діяч, академік Національної академії наук України (1969) та Академії медичних наук України (1993), лауреат Ленінської премії (1961), Державної премії УРСР (1978, 1988) і Державної премії України в галузі науки і техніки (1997). Директор Інституту серцево-судинної хірургії (1983–1988). Доктор медичних наук (1953), Герой України.
Олег Антонов. Радянський літакобудівельник російського походження, один із провідних авіаконструкторів СРСР. Доктор технічних наук, академік АН УРСР і АН СРСР, Герой Соціалістичної Праці.
Пилип Орлик. Український політичний, державний і військовий діяч, Генеральний писар (1702–1709 рр.), Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710–1742 рр.), поет, публіцист. Представник білоруського шляхетського роду Орликів (чеського походження), що користалися білоруським гербом «Новина» та писалися литвинами (білорусами). Один із упорядників «Договорів і постанов» – конституційного акту, який іноді називають «першою в світі Конституцією», фактично – козацького суспільного договору.
Августин Волошин. Український політичний, культурний, релігійний діяч, греко-католицький священик Мукачівської єпархії, 1938 р. – прем’єр-міністр автономного уряду Карпатської України, в 1939 р. став президентом цієї держави.
Іван Дзюба. Український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України (2001), академік НАНУ, другий Міністр культури України (1992–1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999–2001), керівник відділу загальних енциклопедичних досліджень Інституту енциклопедичних досліджень НАН України
Лесь Курбас. Український режисер, актор, теоретик театру «Березіль», драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР.
Микола Хвильовий. Український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози, засновник Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ).
Михайло Бойчук. Український художник, маляр-монументаліст, засновник самобутньої школи українського мистецтва «бойчукізм», лідер групи «бойчукістів». Член НТШ (1912), УНТ (1917). Один із засновників монументального мистецтва України ХХ ст. Представник Розстріляного відродження.
Микола Пимоненко. Художник, член Товариства «передвижників», автор картин «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Ворожіння», «Ярмарок».
Семен Гулак-Артемівський. Композитор, співак, драматург, соліст Флорентійської опери, Російської імператорської опери, автор опери «Запорожець за Дунаєм».
Микола Леонтович. Композитор, автор хорових поем «Легенда», «Моя пісня», класичних обробок українських пісень «Козака несуть», «Дударик», «Щедрик».
Іван Федоров. Діяч східнослов’янської культури, один із перших східнослов’янських друкарів, а також гравер, інженер, ливарник. Разом із білорусом Петром Мстиславцем видрукував 1564 р. в Москві свою першу книгу – «Апостол».
Мелетій Смотрицький. Один із перших ректорів Київської братської школи. Автор «Граматики славенської», полемічного твору «Тренос, або плач східної церкви…».
Феофан Прокопович. Ректор Києво-Могилянської академії, згодом – віце-президент Синоду. Автор філософських праць «Духовний регламент», «Правда волі монаршої».
Лазар Баранович. Був висвячений на єпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського. Заснував друкарню в Чернігові. Автор трактатів «Нова міра старої віри», «Меч духовний».
Іван Щирський. Освіту здобув у Чернігівському колегіумі, у якому працював викладачем. Визначний гравер на міді доби бароко школи О. Тарасевича, церковно-культурний діяч. Автор ілюстрацій і гравюр до книг Д. Туптала, П. Орлика та ін.
Кость Левицький. Співзасновник Української національно-демократичної партії (УНДП), згодом її голова. Обирався послом до австрійського парламенту та галицького крайового сейму. У роки Першої світової війни очолював Головну українську раду, а згодом Загальну українську раду. Після проголошення ЗУНР став головою її першого уряду».
Михайло Максимович. Перший ректор Київського університету Св. Володимира, автор праці «Основи ботаніки», віршованого перекладу «Слова о полку Ігоревім».
Дмитро Яворницький. Член Харківського історико-філологічного товариства, організатор археологічних розкопок на Запоріжжі. Автор праць «Вольности запорожских козаков», «История запорожских козаков».
Іван Богун. Сподвижник Б. Хмельницького, полковник. Відмовився скласти присягу на вірність московському цареві. Підтримав курс гетьмана І. Виговського на незалежність від Москви, проте виступив проти Гадяцького договору (1658 р.), піднявши повстання на Правобережній Україні. Згодом заперечував зближення козацької держави з Туреччиною».
Ілля Рєпін. Український і російський художник-живописець. Син солдата, в юності працював іконописцем («Запорожці пишуть листа турецькому султану» 1880 р.).
Іларіон. Митрополит Київський та всієї Русі, перший митрополит слов’янського походження, оратор і письменник, церковно-політичний діяч давньої України.
Сергій Васильківський. Український живописець, автор пейзажів («Дніпровські плавні»), творів на історичну тематику («Козаки в степу»).
Микола Садовський. Актор, режисер, громадський діяч, засновник першого українського стаціонарного театру.
Іван Виговський. Український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні (1657–1659 рр.), Великий князь Руський (1658–1659 рр.).
Василь Каразін. Винахідник, агроном і метеоролог, ініціатор відкриття Харківського університету.
Михайло Остроградський. Український математик, механік і фізик, член Петербурзької, Паризької, Римської та Туринської академії наук
Павло Загребельний. Письменник, журналіст, автор романів «Первоміст», «Роксолана», «Я, Богдан», сценарію до фільму «Ярослав Мудрий».
Василь Симоненко. Український поет і журналіст, шістдесятник. Автор збірок «Лебеді материнства», «Земне тяжіння», «Некролог кукурудзяному качонові», «Злодій», «Суд».
Микола Руденко. Автор поезій «Всесвіт у тобі», «Оновлення»; один із засновників Української Гельсінської Групи.
Іван Могильницький. Український освітній і церковний діяч, вчений-філолог, крилошанин, кустош Перемишльської капітули УГКЦ з 1817 р., опікун шкіл Перемишльської єпархії, один з провісників національного відродження в Галичині. Організатор освітнього товариства гальцьких греко-католицьких священників.
Євген Сверстюк. Філософ, письменник, дисидент, автор збірки «Блудні сини України».
Гнат Юра. Український театральний режисер, актор театру і кіно.
Дмитро Донцов. Український літературний критик, публіцист, філософ, політичний діяч, один з перших керівників Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року.
Дмитро Заболотний. Український мікробіолог, епідеміолог, Президент ВУАН (1928–1929 роки), засновник Інституту мікробіології та епідеміології в Києві.
Юліан Бачинський. Український політичний і громадський діяч, публіцист, член Української радикальної партії, а від 1899 р. – Української соціал-демократичної партії, дипломат. У 1895 р. опублікував книгу «Україна уярмлена» («Ukraina Irredenta»), в якій, на підставі аналізу еміграції українців-галичан, став першим, хто обґрунтував потребу здобуття політичної незалежності України як головну передумову її дальшого соціально-економічного та культурного розвитку (під девізом: «Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!»).
Григорій Верьовка. Композитор, диригент, педагог, організатор і художній керівник Українського державного народного хору.
Павло Вірський. Танцівник, хореограф, балетмейстер, організатор і художній керівник Ансамблю танцю УРСР.
Максим Рильський. Поет, перекладач, голова Спілки письменників України, директор Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.
Марко Кропивницький. Український письменник, драматург, театральний актор. З іменем Кропивницького пов’язані створення українського професійного театру на підросійській частині України й наступний етап розвитку реалістичної драматургії.
Ілля Мечніков. Український, росiйський та французький науковець, один з основоположників порівняльної патології, еволюційної ембріології, імунології і мікробіології, творець наукової школи. Член-кореспондент (1883 р.), почесний член (1902 р.) Петербурзької АН.
Олександр Білаш. Український композитор жанрів класичної та популярної музики, Народний артист СРСР, Герой України, Лауреат Шевченківської премії.
Платон Майборода. Український композитор, народний артист УРСР (з 1968 р.), лауреат Державної премії УРСР імені Т. Шевченка (1962 р.), народний артист СРСР (з 1979 р.).
Наталія Ужвій. Українська радянська акторка театру і кіно.
Ада Роговцева. Українська акторка театру та кіно. Народна артистка УРСР (1967 р.), Народна артистка СРСР (1978 р.). Герой України (2007 р.). Дружина українського актора Костянтина Степанкова (Волощука). Входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.
Євгенія Мірошниченко. Радянська та українська оперна співачка; педагог, професор. Герой України (2006 р.). Народна артистка СРСР, лауреат Державної премії СРСР (1981 р.) та Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка (1972 р.).
Анатолій Coлов’яненко. Герой України (2008 р., посмертно), всесвітньо відомий український співак (лірико-драматичний тенор) та громадський діяч.
Борис Олійник. Український поет, перекладач, дійсний член НАНУ, у 1987-2017 роках голова Українського фонду культури. Герой України (2005 р.). Почесний академік Академії мистецтв України. Член правління Національної спілки краєзнавців України (до 2016 р.)
Іван Драч. Український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч. Борець за незалежність України у ХХ ст.. Член КПРС (1959–1990). Перший голова Народного Руху України (1989 р.). Народний депутат України 3-го скликання. Герой України (2006 р.)
Василь Касіян. Український радянський художник («Гуцул з квіткою», «Карпатська мати»), графік, народний художник СРСР, професор Київського художнього інституту.
Василь Тропінін. Російський художник-портретист («Дівчина з Поділля»), представник класицизму.
Василь Штернберг. Український живописець-пейзажист і жанрист («Садиба Тарнавського в Качанівці»).
Георгій Нарбут. Український художник-графік («Еней та його військо»), ілюстратор, автор перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок). Один із засновників і ректор Української Академії Мистецтв.
Іван Труш. Український живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист («Портрет Лесі Українки»), мистецький критик і організатор мистецького життя в Галичині. Його називали поетом кольору та Сонця.
Катерина Білокур. Українська художниця, майстер народного декоративного живопису, представниця «наївного мистецтва» («Хата в Богданівці»).
Микола Самокиш. Український художник-баталіст, майстер анімалістичного жанру і графік («Бій І. Богуна», «Бій М. Кривоноса»).
Марія Приймаченко. Українська народна художниця («Гороховий звір»), представниця «наївного мистецтва»; лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Заслужений діяч мистецтв УРСР з 1970 р., народна художниця України. 2009 рік – за рішенням ЮНЕСКО – визнано роком Марії Примаченко.
Олександр Мурашко. Український живописець, педагог і громадський діяч («Дівчина в червоному капелюсі»).
Федір Кричевський. Український художник («Життя. Триптих» («Любов». «Сім’я». «Повернення») і педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1940 р.). Один із засновників і перший ректор Української академії мистецтва.
Тетяна Яблонська. Українська художниця-живописець («Хліб»), професор (1967 р.), академік Академії мистецтв СРСР (1975 р.), Народний художник СРСР (1982р.), дійсний член (академік) Академії мистецтв України (1997–2005 рр.).
Юрій Дрогобич. Відомий вчений епохи Відродження, освітній діяч, поет, філософ, астроном, астролог. Доктор медицини та філософії. Ректор Болонського університету медицини і вільних мистецтв, професор і віце-канцлер Істрополітанської академії у Братиславі, професор Ягеллонського університету у Кракові. Перший український автор друкованої книжки.
Северин Наливайко. Український військовий діяч, козацький ватажок. Один з керівників повстання 1594–1596 років у Речі Посполитій.
Тарас Федорович (Трясило). Козацький отаман кримськотатарського походження. Один із командирів козацьких найманців у Тридцятирічній війні. Реформував козацьке військо, посиливши роль кавалерії. Кошовий отаман Війська Запорозького нереєстрового (1629 р.), організатор походу на Крим (1629 р.), учасник Смоленської війни 1632–1634 рр., керівник антиурядового козацько-селянського повстання 1630 р.
Криштоф Косинський. Український військовий діяч Речі Посполитої. Полковник Війська Запорозького реєстрового (1590 р.), гетьман козаків-низовиків (1591–1593 рр.). Організатор козацького повстання 1591–1593 років в Україні проти шляхти й урядової адміністрації Речі Посполитої.
Марко Жмайло. Гетьман реєстрового козацтва (1625 р.), керівник селянсько-козацького повстання 1625 р.
Іван Сулима. Гетьман нереєстрових запорозьких козаків (1628–1629 рр., 1630–1635 рр.); 1635 р. зруйнував щойно збудовану польську фортецю Кодак на Дніпрі й винищив її німецьку (найману) залогу з комендантом фортеці.
Максим Кривоніс. Український військовий діяч періоду Хмельниччини, лисянський полковник, один з керівників козацько-селянських повстань в Україні під час Хмельниччини. Учасник Корсунської битви, літньої подільської та осінньої волинсько-галицької кампаній 1648 року. Уперше в історії Львова взяв штурмом Високий замок.
Тиміш Хмельницький. Український військовий і політичний діяч, козацький отаман, один із учасників і керівників Хмельниччини. Старший син Богдана Хмельницького.
Максим Залізняк. Керівник гайдамацького повстання (1768–1769 років), відомого під назвою Коліївщина, козацький отаман.
Іван Сірко. Подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, легендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях. Герой багатьох українських пісень і казок.
Іван Самойлович. Гетьман Війська Запорозького, політичний та військовий діяч, реформатор, очільник Гетьманщини Лівобережної України та «Обох боків Дніпра» (від 1676 року). Намагався приєднати до козацьких територій Слобожанщину, але невдало. Закінчив своє життя у засланні внаслідок змови князя Василя Голіцина та частини старшини на чолі з Іваном Мазепою.
Петро Дорошенко. Визначний український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького Правобережної України (1665–1676 рр.), очільник Гетьманщини (1668–1670 рр.). Козацький полковник, учасник Хмельниччини та козацько-московської війни. Гетьманування, котре припало на добу Руїни, провів у постійних війнах, як з зовнішніми, так і внутрішніми супротивниками.
Павло Тетеря. Український дипломат, військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави Правобережної України (1663–1665 рр.). Ставши гетьманом, проводив політику на відрив України від Московії.
Дем’ян Ігнатович. Очільник Лівобережної гетьманщини (1668–1672 рр.). Полковник Чернігівський.
Михайло Ханенко. Український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Правобережній Україні (1669–1674 рр.).
Іван Брюховецький. Український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1663–1668 рр.).
Семен Палій. Державний та військовий діяч Українського гетьманату, полковник Фастівського полку (Білоцерківського полку), один з керівників повстання (1702–1704 рр.) на Правобережжі проти Корони Польської.
Петро Калнишевський. Останній кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765–1775 роках.
Павло Полуботок. Український військовий та політичний діяч. Полковник чернігівський, наказний гетьман Війська Запорозького Лівобережної України (1722–1724 рр.). Гетьман Глухівського періоду в історії України. Під час Північної війни виступив на боці Петра I. Заарештований за підписання Коломацьких чолобитних та супротив діяльності Малоросійської колегії. Помер в ув'язненні на території Петропавлівської фортеці.
Довбуш Олекса. Найвідоміший із опришківських ватажків (загинув 1745 р.) у Карпатах.
Кирило Розумовський. Український військовий, політичний і державний діяч. Останній гетьман Війська Запорозького (1750–1764 рр.).
Іван Скоропадський. Український військовий, політичний і державний діяч, гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Лівобережній Україні (1708–1722 рр.).
Іван Ґонта. Сотник надвірної міліції магната Францішека Салезія Потоцького, керівник українського гайдамацького руху, один з очільників Коліївщини – повстання проти релігійного, національного та соціального гніту, що вибухнуло 1768-го року на землях Правобережної України, що входила в ті часи до складу Речі Посполитої.
Іван Вагилевич. Священик УГКЦ, український поет, філолог, фольклорист, етнограф, громадський діяч. Один з авторів альманаху «Русалка Дністровая».
Яків Головацький. Український лінгвіст, етнограф, фольклорист, історик, поет, священик УГКЦ, педагог, громадський діяч. Співзасновник об’єднання «Руська трійця», співавтор збірника «Русалка Дністровая».
Микола Гоголь. Український та російський письменник з роду Гоголів-Яновських, класик російської літератури, вважається найвизначнішим з представників її «української школи».
Лук'ян Кобилиця. Громадський і політичний діяч, керівник селянського руху на теренах австрійської частини Буковини в 1840-их рр.
Іван Карпенко-Карий. Український письменник, драматург, актор, ерудит, один з корифеїв українського побутового театру.
Дмитро Гуня. Один з керівників селянсько-козацьких повстань в Україні в 1630-х років проти польсько-шляхетського гніту, козацький гетьман (1637, 1638), кошовий отаман 1640 року.
Яків Острянин. Військовий діяч, козацький отаман. Після придушення повстання Павлюка 1637 року, прибув до Запорозької Січі, де на початку 1638 року був обраний гетьманом нереєстрового козацтва. Навесні 1638 року очолив козацьке повстання. Після поразки під Жовнином відступив на Слобідську Україну.
Павло Бут. Гетьман Війська Запорозького Низового, керівник повстання 1637 року.
Іван Григорович-Барський. Архітектор пізнього українського бароко.