Підпишіться, будь-ласка, на мої Ютуб-канали...

https://youtube.com/@agnostic-6c88?si=5ypXk1zC5-FYOPli
https://youtube.com/@architectus-6s88?si=7mnYO8-n5k92EQ4g

 https://www.iherb.com/tr/cb?v=2&pcodes=CGN01180qty1_CGN01059qty1_CGN02469qty1&rcode=ODG2575

Хто винен у розв’язанні Другої світової війни?

Ви мабуть вважаєте, що відповідь на це питання досить очевидна… Зізнайтесь, що багато із Вас одразу хотіли відреагувати таким чином: «Так ми всі про це знаємо!». У свою чергу хочу дати Вам аж два питання: «Чи Ви абсолютно впевнені у цьому?» і «Чи вважаєте Ви, що словосполучення «розв’язати війну» і «почати війну» змістовно не є тотожні одне одному?». Перед тим, як перейти до розгляду проблеми по суті, вважаю за потрібне наголосити, що об’єктивне розуміння історичної реальності можливе тільки у випадку комплексного аналізу її змісту. Тобто будь-яку історичну подію слід розглядати як доконаний елемент певної «тематично-змістовної» системи подій, які відбулися упродовж визначеного часового проміжку. Без застосування такого підходу, на мою думку, будь-які спроби зрозуміти обрану для дослідження історичну кон’юнктуру приречені на наукову поразку або ж несвідомий симбіоз з «масовою історичною культурою».

Сьогодні, коли після закінчення Другої світової війни минуло вже майже 75 років, «самовпевнені» держави світу все ще продовжують спекулювати на цій тематиці. А особливо непокоїть те, що навіть громадяни окремих країн (зокрема України) не можуть сформувати єдиного історичного бачення подій 1939–1945 років. Основна причина такого явища – це людська необізнаність. Цим вдало користуються політики та громадські діячі, які, послуговуючись принципом «розділяй і володарюй», при цьому маніпулюють свідомістю українців. Дуже прикро, що на початку ХХІ ст. наша так звана «політична еліта» й досі послуговується вкрай примітивними методами у боротьбі за владу. Та ще більше гнітить те, що ми це дозволяємо робити з нами.

А тепер пропоную Вашій увазі важливі історичні факти, які заповнять частину білих плям у Ваших знаннях про переддень Другої світової війни:

- після Першої світової війни країни, які виграли війну (США, Велика Британія, Франція, Японія, Італія…), змусили Німеччину 28 червня 1919 р. підписати мирний Версальський договір, основні умови якого (військові обмеження, великі репараційні зобов’язання…) обумовили (причина – національне приниження) радикалізацію німецького суспільства та появу в його середовищі нової ідеології – націонал-соціалізму, яка згодом добровільно-примусово об’єднає німців навколо однієї мети – здобути собі місце під Сонцем з допомогою війни з провідними країнами світу;

- міжнародна організація Ліга Націй, яка була утворена в ході Версальсько-Вашингтонських конференцій після Першої світової війни (згідно рекомендацій «14 пунктів» президента США В. Вільсона), не спромоглася виконати своєї основної мети – сприяти розвитку співробітництва між країнами та гарантувати безпеку післявоєнного світу (причини: членом Ліги так і не стали США; протиріччя між членами організації; відсутність військових сил; вихід зі структур організації Німеччини, Японії і СРСР);

- відсутність гарантій збереження Версальсько-Вашингтонської системи договорів (нові політичні лідери США, Великої Британії і Франції відмежувалися від закладеної їхніми попередниками несправедливості у повоєнних домовленостях; США не ратифікували Версальський договір (згодом уклали окремий договір з Німеччиною) та анулювали франко-американський договір про взаємодопомогу; Велика Британія анулювала англо-французький договір; Франція підписала воєнну конвенцію з Польщею й організувала Малу Антанту з Чехословаччиною, Румунією і Югославією);

- з ініціативи США (причина: геополітична гра, яка була спрямована на збереження та розвиток Німеччини – економічного конкурента Франції і Великої Британії в Європі), для стабілізації фінансової системи Німеччини, були прийняті плани «Дауеса» (1924 р.) і «Юнга» (1929 р.): надання міжнародної позики Німеччині у розмірі 800 млн марок, зміна порядку (термін виплат збільшили із 42 до 55 років) та скорочення загальної суми репараційних платежів із 132 до 113,9 млрд марок, ліквідація міжнародного контролю над фінансами Німеччини;

- 1931 р., згідно мораторію президента США Г. Гувера (офіційна причина: подолати економічну кризу), Німеччина припинила виплати по репараційних зобов’язаннях;

- відповідно до рішень Лозаннської конференції 1932 р., укладених з відома провідних країн світу, з Німеччини фактично припинили стягувати репарації (до цього часу Німеччина виплатила репарацій на суму 21 млрд 807 млн марок золотом, натомість отримала 39 млрд марок міжнародних кредитів, які А. Гітлер не збирався повертати;

- самоізоляція США у 1930-х – на початку 1940-х років від міжнародної політики (причини: боротьба з економічною кризою та її наслідками, географічна окремішність-віддаленість від Євразійського континенту, позитивні геополітичні наслідки для США від ймовірного військового конфлікту в Європі);

- політика Великої Британії і Франції (а отже і Ліги Націй) по умиротворенню німецької агресії в Європі («аншлюс» Австрії 1938 р., Мюнхенська угода 1938 р. (з «дозволу» Великої Британії і Франції Судетську область Чехословаччини передано Німеччині), загарбання Мемеля і ліквідація Чехословаччини 1939 р.), італійської в Африці і Європі (захоплення Ефіопії та Албанії у 1935-1936 рр. і 1939 р. відповідно) та японської в Азії (окупація частини території Китаю у 1931 р. і 1937-1939 рр.) у 1930-х роках (причини політики: економічна криза та боротьба з її наслідками, економіки цих країн не були готові до чергової війни, англійське і французьке суспільства виступали проти розв’язання відкритого конфлікту з країнами-агресорами, самоізоляція США);

- дипломатична ізоляція більшовицької Росії (з 30 грудня 1922 р. – СРСР) після Першої світової війни (представників Росії не запросили на підписання Версальського договору з Німеччиною; не надали права володіти колоніальними територіями (згідно поділу Мандатної системи Ліги Націй) і сферами впливу в Тихому океані (згідно пунктів «Договору чотирьох»), та мати військовий флот (згідно пунктів «Договору п’яти»));

- у другій половині 1930-х років, через несправедливий повоєнний устрій та міжнародну ізоляцію, відбулося військово-економічне зближення двох країн-ізгоїв – Німеччини та Радянського Союзу (упродовж 1939–1941 рр. між обома країнами було підписано кілька угод, одна з яких – Пакт Ріббентропа-Молотова – фактично розв’язала руки А. Гітлеру (тепер Німеччині не загрожувала війна одночасно на два фронти: проти Франції-Англії і СРСР); відповідно до умов комерційної угоди (10 січня 1941 р.) Радянський Союз до серпня 1942 р. зобов’язувався поставити Німеччині близько 2,5 млн т зернових вантажів і 1 млн т нафти, велику кількість кольорових і дорогоцінних металів; з серпня 1939 р. і по 22 червня 1941 р. радянський експорт становив 50-70 % від суми загального імпорту Німеччини; з-поміж стратегічних пунктів німецького імпорту з СРСР слід виділити наступні: 90 % радянського експорту деревини, ¾ нафти і зерна, ⅔ бавовни; жито, ячмінь і овес (100 % від потреби Німеччини в загальному обсязі імпорту); каучук (76 %); хром, марганець і платина (70 %).

А тепер, після короткого екскурсу в перипетії (зокрема міжнародні відносини) всесвітньої історії міжвоєнного періоду та перших років Другої світової війни, самі собі дайте відповідь на питання: «Чи змінилася Ваша думка про те, хто винен у розв’язанні Другої світової війни?».

Список використаних джерел:

1. Гісем О. Всесвітня історія. 10-11 класи : Наочний довідник [Текст] / О. Гісем, О. Мартинюк. – Київ ; Харків : Веста, 2007. – 160 с.

2. Нацистсько–радянські економічні відносини (1934–41) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: URL : https://uk.wikipedia.org/wiki/Нацистсько–радянські_економічні_ відносини_(1934–41). – Назва з екрану.

До проблеми про свободу людини: думки-досвід для сучасної людини

Сьогочасні люди-громадяни (свідки кінця ХХ – початку ХХІ століття) планети Земля прагнуть свободи, багато з них з перемінним успіхом борються за неї, а окремі вважають себе такими, що вже от-от звільняться від дії (впливу) соціального чи природного середовищ. Особливо актуальною ця проблема є для переважної частини сучасної молоді (умовний віковий діапазон: 14-25 років), яка свідомо або несвідомо, слідуючи неписаним (звичаєвим) правилам із загальної чи локальної історії людства, приєднується до усталених життєвих орієнтирів представників своєї популяції, їхніх норм поведінки та матеріально-духовних цінностей. Такі інтеграційні процеси, з однієї сторони, значно прискорюють темп підготовки (ініціації) молодого покоління Homo sapiens до дорослого життя, а з іншої – майже зовсім не сприяють раціонально-логічному пізнанню світу молодою людиною.

З точки зору перспективи на майбутнє саме остання позиція мене особливо тривожить. Річ у тому, що сучасна молодь, поряд із об’єктивно-експериментальною інформацією про природу людини та навколишнього світу, також отримує від старшого покоління інформаційні бази-системи різного характеру, які дуже часто суперечать не лише загальнонауковим постулатам, але й простому раціональному мисленню людини з пересічним інтелектом. У такий спосіб дорослі («щоб бути як всі…», «не бути білою вороною…», «не виділятися з людської маси…»), подекуди навіть не усвідомлюючи небезпеки своїх дій, «зв’язують» раціональні задатки власних дітей, поміщаючи їх в ті умовні «в’язниці», в яких, з ініціативи вже своїх батьків чи суспільства, вони самі давно живуть. Сьогодні, на жаль, такі невтішні процеси також обумовлюються галопуючим темпом загального прогресу людства, який, якщо пригадати історичну кон’юнктуру недалекого минулого людського виду, відчутно реформував зміст життя кожного його представника: основна умова для виживання – гроші, для отримання яких слід важко працювати, переважно фізично (сфера послуг); вільний від роботи час можна витратити на сім’ю, друзів, хобі, відпочинок; часу на інтелектуальний розвиток обмаль, як і для роздумів про саму людину, природу життя, Всесвіт…

Під дією усіх вищенаведених та інших не менш важливих умов, які безпосередньо корегують процес становлення сучасної людської особистості, у сьогочасних представників виду Homo sapiens дедалі частіше проявляються ознаки відсутності критичного мислення й певної інтелектуальної деградації, передумови та фундамент яких були закладені ще в юному чи підлітковому віці. А щоб виправити дану ситуацію, та щоб хоч якось реанімувати інтелектуальні функції головного мозку людини, потрібно за найменшої можливості заохочення молодих людей до індивідуальної та колективної розумової праці. Наприклад, однією з пріоритетних форм такої роботи можуть стати конференції, в ході яких її учасники (учні-студенти), оперуючи поглядами на певну проблему відомих людей-філософів та власними «філософськими думками» (домашні заготовки), вестимуть раціональні дискусії на актуальні теми свого сьогодення, що, у свою чергу, сприятиме посилення комунікативних здібностей всіх учасників та їх психічно-емоційному розвитку, накопиченню нових знань та досвіду, формування критичного світогляду.

У даній роботі спробую стати одним із доповідачів-опонентів «уявної конференції», який намагатиметься донести «усім учасникам» (сучасним молодими людям) свої думки-досвід про одну з важливих філософських проблем – «природу людської свободи». У даному випадку слід зазначити, що, у перспективі, бесіда на запропоновану тему чи найбільш раціональні відповіді на дане питання можуть «запропонувати» молодому поколінню людей якісно новий сценарій для майбутнього життєвого циклу. Одразу хочу наголосити, що наступна інформація не претендує на остаточну істинність, адже мої думки – це всього лиш продукт раціонального мислення пересічного громадянина планети Земля. А давайте вже почнемо…?! Шановні учасники конференції! Вашій увазі пропонується…

. . .

«Свобода людини…?! І що ж це…?! Цікаво, а чи можна розтлумачити словосполучення «свобода людини» доступними та простими словами? Та ще й таким чином, щоб це визначення без надмірних зусиль осягнули молоді представники виду Homo sapiens? Та звісно можна! Чому ж ні! Для цього непотрібно послуговуватись підручними словниками, тільки раціональним мисленням. Ось, наприклад, один із імовірних варіантів: «Свобода людини – це незалежність окремо взятої людини від когось або чогось». Перші враження читача від такої відповіді: «Це надто просто, скупо, примітивно…»; «Не можна опускати цей складний філософський алгоритм до відвертого примітивізму буденності…». Так, безперечно, змушений погодитись з такими чи аналогічними думками і, щоб надалі нікого не збивати з пантелику, хочу окреслити предмет даної роботи: наскільки, упродовж всього свого життя, пересічна людина є вільною та чи може вона бути повністю незалежною від будь-чого чи будь-кого?

Перед тим, як перейти до конкретики, варто було б виокремити із «свободи людини» її найважливіші (на мою суб’єктивну думку) сегменти: фізичну, особисту і духовну свободу. Хочу також зазначити, що всі наступні думки опиратимуться на мою суб’єктивну оцінку щодо змісту та перебігу циклу життя пересічної людини в сучасному історичному поступі. А тепер, з вашого дозволу, вже нарешті почну подорож строкатим світом свого раціонального мислення, яка, надіюсь, стане своєрідним «дороговказом» для сучасної молоді.

. . .

Фізична свобода людини – це незалежність людського організму (тіла) від світу людей, будь-яких об’єктів та умов навколишнього середовища. І тут одразу постає питання: «А чи таке взагалі можливо…?». Тож давайте це з’ясуємо!

Початком фактичного життєвого циклу кожного представника Homo sapiens можна вважати процес запліднення, в результаті якого формується зигота (містить повний подвійний набір хромосом нової людини). З цього часу і до появи на світ (внутрішньоутробний період), «новий» людський організм перебуває в абсолютній фізичній залежності від «свого» жіночого тіла та умов його існування. Народження – це найперший, проте дуже маленький крок до фізичної свободи. Адже, розірвавши комфортні зв’язки з організмом матері, маленька (несвідома) людина, на досить тривалий період життя, потрапляє у вимушену фізичну залежність від своїх батьків, родичів, сторонніх людей, особливостей розвитку людської цивілізації, природного середовища…

З кожним новим днем свого перебування в цьому світі дитина присвоює собі окремі виміри фізичної свободи (перше слово, перший крок, перша дія…). А ось про фізичну незалежність доволі високого рівня можемо говорити лиш тоді, коли людина матиме змогу самостійно забезпечувати переважну більшість природних потреб, необхідних для існування власного організму. У даному випадку слід зауважити, що, на превеликий жаль, певні обмеження фізичної свободи переслідуватимуть більшість людей упродовж всього їхнього життя. Так, наприклад, на ефективність фізичного функціонування людського організму завжди будуть здійснювати вплив такі умови як сім’я і друзі, інші люди, дім, робота, регіон проживання, природа, випадкові обставини…

Чому сучасним людям, попри неймовірний технологічний прогрес свого виду, надзвичайно важко (можна сказати – майже нереально) наблизитись до абсолютної фізичної свободи від навколишнього світу та його природи? Річ у тому, що вимоги сьогочасної постіндустріальної епохи дуже рідко дозволяють людині фізично відмежуватись від соціального й матеріального світів собі подібних, іншими словами – стати аскетом-відлюдником. Зокрема, для реалізації поставленої мети, «людині-пустельнику» потрібно буде вирішити наступні проблеми: де знайти на Землі таке місце (щоб без інших людей, безпечне для людського тіла…), щоб там можна було фізично усамітнитись; потрібно буде якимсь чином підтримувати фізичний стан та здоров’я свого тіла (природні об’єкти-форми житла, одягу, їжі, засобів гігієни, захисту від представників фауни і флори; відсутність елементарних медичних препаратів, пошук та освоєння альтернативних ліків природного походження…); наявність в людини-кандидата інтелектуальної основи (пояснення, оправдання, світоглядна позиція…) для своїх аскетичних устремлінь, без якої перехід від просоціального до самітницького способу життя можна порівняти з неусвідомленим рухом від усталених в суспільстві крайнощів-порядків до невідомих життєвих орієнтирів. Поряд із цим, навіть якщо людина, яка планує фізично відмежуватись від звичного їй світу людей, якимсь чином все ж зуміє вирішити наведені вище проблеми, тоді перед нею постане останнє і, імовірно, найважливіше питання: «А чи тепер я справді фізично вільний(-на)?». І тут, на жаль, будь-який адекватний «шукач» прийде тільки до однієї відповіді: «Так, я можу фізично відмежуватись від світу людей! Це так… Звісно! Але от тільки здобути абсолютну фізичну свободу не зумію ніколи, хіба що... Хм… Адже моє тіло…, мій організм існує та функціонує тільки тому, що так «хоче» Космос (Сонце, Місяць, космічна радіація, дрейфуючі космічні об’єкти…), а ще цього «бажає» природа Землі (повітря, вода, озоновий шар, земля, рослини…).

Ви запитаєте: «А чому не було завершено речення, де йшла мова про те, що здобути абсолютну фізичну свободу людина не зуміє ніколи, хіба що…?». Шановні, тут все просто. Річ у тому, що цю думку було б доречно закінчити словами, яких люди бояться – «...біологічна смерть». Так, саме вона начебто повинна дарувати людині фізичну свободу, хоча й дуже примарну. Чому начебто повинна…, чому примарну…? Річ у тому, що після смерті людське тіло не зникає безслідно – воно стає енергетичним ресурсом для багатьох представників флори і фауни планети Земля. Разом з тим, смерть фізичної оболонки людини не передбачає ліквідацію пам’яті (інформації) про цю людину, яка, якщо добре постаратись, буде зберігатись людьми упродовж тривалих періодів, а може навіть й до останнього дня існування всього людства.

. . .

Особиста свобода людини – це незалежність людини від світу людей. Такий сценарій можливий тільки тоді, коли в людини сформується свій власний світогляд, який, за сприятливих умов, обумовить її фізичну або ж духовну реінтеграцію від вже звичного світу Homo sapiens. А до цього часу, як би сумно це не звучало, людина являється «рабом» міжнародних організацій, кордонів своєї та інших держав, державних структур, ідеології панівної еліти, нормативно-правових актів, бюрократії, документів, грошей, приватних установ, силових структур, урбанізації, правил дорожнього руху, комунальних послуг, культурної спадщини, релігійних практик, звичаєвих норм, сімейних звичаїв, соціального оточення, науки, інформації, вербальних систем…. Продовжувати цей перелік нема сенсу, адже він, подекуди, майже безкінечний. Вся права в тому, що, на превеликий жаль, упродовж всієї історії розвитку власного виду, людина фактично добровільно-примусово, за допомогою свого ж інтелекту і власного тіла, спершу побудувала навколо себе різного роду системи та похідні-взаємозалежні від них підсистемні структури (іншими словами – «умовні в’язниці»), куди добровільно «запакувала» саму себе, а також наперед зобов’язала вступити (стати активним або пасивним гравцем, зіграти певну роль…) туди своїх нащадків (майбутні покоління) та передбачила умови (правила) перебування в цих «тюрмах»!

Одним із прикладів такого ув’язнення є сучасні мегаполіси, які можна назвати «неоконцтаборами ХХІ століття», де живуть правоздатні люди з «умовною дієздатністю». Чому «умовною»? Ось дуже стислий огляд звичного розпорядку дня типового мешканця…, тобто «учасника-жертви» урбанізації: будильник (половина сьомої/сьому/половина восьмої ранку); сніданок; робота; похід в супермаркет за покупками; соціальні мережі/похід в кіно/хобі; вечеря; короткий відпочинок (сон); будильник… Саме в такому чи дуже схожому ритмі пересічного людина, від свого повноліття або ж здобуття відповідної освіти, проживає всі робочі дні в році, а далі – десятках років аж до пенсії, яка своїм змістом не надто відрізняється від попереднього (допенсійного) періоду в житті. А як Ви вважаєте, на що схожий цей «життєвий розклад»?! З чим можна його порівняти?! І це тільки один приклад із тисяч реальних! Ось тому останнім часом, скажу Вам чесно, мені, насправді, жаль людей… Річ у тому, що, на мою думку, практично всі представники виду Homo sapiens, яким сліпа еволюція дала, імовірно, найрозвинутіший та найскладніший в біологічному аспекті «орган» (головний мозок) на Землі, а можлива навіть у цілому Всесвіті, свідомо (адже більшість людей все добре розуміють) опустили себе до стадії розвитку примітивної живої істоти дораціонального періоду еволюції власного виду, що повільно руйнує свій організм, свою популяцію, свій ареал існування, свою планету.

. . .

Духовна свобода людини – це незалежність від «інтелектуально-духовних істин» (наукових знань і теорій, постулатів релігійних практик, звичаєвих уставів, культурної спадщини…) життя людства. Варто зауважити, що здобуття людиною духовної свободи, насправді, дається найважче. Проблема в тому, що всі «інтелектуально-духовні істини» кожна людина отримує вже в готовому вигляді: спершу від своїх батьків та рідних (причина – неусвідомлена довіра дитини), а згодом від навколишнього соціуму (причина – «…більшість, імовірно, все таки права, такий порядок життя!») та світової спільноти (причина – «…ця нова більшість, про яку я дізнався(-лася) через мережу Інтернет чи ЗМІ, точно володіє істинними знаннями!»). Таким чином можна констатувати, що пересічна людина, упродовж всього свідомого життєвого циклу, щодень «сповідує» та оперує сформованими в далекому історичному минулому (людьми) «інтелектуально-духовними істинами», що сприймаються нею як реальні істини, яких справді слід дотримуватись. Винагородою за це, практично у всіх випадках, стає інтелектуальний та психічно-духовний комфорт в житті, а також відповідний соціальний статус.

Після такого неординарного твердження, наведеного мною вище, одразу постають такі питання: «Чому переважна більшість людей пристосовуються до цих «інтелектуально-духовних істин?»; «Чому вони навіть не намагаються шукати певні альтернативні ідеї до усталених в суспільстві поглядів?»; «Чому не пробують стати на шлях пошуку власної істини?». Ви маєте право не погодитись з наступними думками, проте вони мої, вони важлива частина мого світогляду, власного досвіду, раціонально-емпіричного пізнання світу:

- на пошук власних істин в людини бракує вільного часу, оскільки його повністю з’їдають галопуючий темп та стиль (зміст) її життя;

- людині психічно дуже важко виділятись (бути білою вороною) з-поміж собі подібних, простіше жити як всі інші живуть, оскільки: «А хто я…?», «Що я можу знати?», «Їх більше…», «Вони, імовірно, краще знають…»;

- людина, перед тим як повністю відмовитись від звичних для більшості «інтелектуально-духовних» істин-ідеалів, повинна мати певні раціональні нариси своїх нових-майбутніх життєвих орієнтирів (психіка людини потребує прив’язки до будь-якої істини, а інакше – шизофренія), сформованих в процесі внутрішнього інтелектуального дискурсу, що згодом стануть основою її власного реформованого світогляду; та це зробити вкрай непросто, оскільки:

- людина дуже часто не володіє потрібним багажем знань, звідки вона матиме змогу черпати інформацію про альтернативні варіанти «інтелектуально-духовних істин»;

- завжди існує ризик того, що людина-шукач, не скориставшись при цьому раціональними можливостями власного інтелекту, бездумно (несвідомо) запозичить собі альтернативний (чийсь, чужий) досвід іншої людини, що, у підсумку, приведе цього шукача до тієї ж «крайності-істини», в якій він щойно засумнівався чи відмовився, але вже під зовсім новою й багатообіцяючою вивіскою.

- неусвідомлене відсторонення від тих первісних істин-ідеалів, які людині нав’язали її батьки чи соціум, може підштовхнути її до іншої крайності – вона, на приховану вимогу своєї психіки, почне сповідувати те, що знову буде обмежувати її свободу.

. . .

Підсумувати вищесказане можна наступними думками:

- сьогодні (на початку ХХІ століття) кожна людина переважно самостійно, або ж під впливом різних факторів, формує та регламентує модель власної (особистої) ролі в системі живих організмів на планеті Земля: асимільований суб’єкт, пристосуванець, революціонер (бунтар);

- упродовж всього життєвого циклу людини, найважливішою передумовою (запорукою, гарантією, першопричиною…) її фізичної, особистої і духовної незалежності є наявність в неї самої розвинутого раціонального мислення, яке, у свою чергу, є основою людського інтелекту;

- розвинутий інтелект (має змогу осягнути природу життя; може створювати та руйнувати міфи; уміє формувати нові «людські істини», нові ідеали та орієнтири…) буде обумовлювати, насамперед, духовну людську свободу, яка надалі регламентуватиме особисту та фізичну свободу свого носія;

- рівень інтелектуального розвитку людини визначає зміст її фізичної та особистої незалежності (свободи);

- людина, яка не має повноцінного доступу до інформаційного поля людей (інформація – важлива складова інтелекту), не має змоги осягнути свою фізичну та особисту залежність від будь-чого чи буду-кого: нема простих чи яскравих прикладів-альтернатив, нема розуміння свого стану;

- представник виду Homo sapiens, який оперує багатим інформаційним багажем, має більший вибір («за» і «проти», причин і наслідків, аргументів і контраргументів, умов, висновків, теорій, гіпотез, думок…); йому не так важко редагувати свої духовні пріоритети, оскільки він має багато альтернативних-запозичених думок чи навіть своїх власних;

- духовна свобода вкрай індивідуальна (кожен має право на свою власну), вона може збігатися із «масовою свободою-несвободою» більшості або ж постати в якісно новому спектрі, що, за сприятливих умов та обставин існування організму (біологічної оболонки), дозволить людині стати фізично чи особисто вільною.

. . .

Закінчити дану роботу варто було б вкрай доречним запитанням, на яке кожен із Вас особисто (сам собі) повинен дати раціональну відповідь: «Чи насправді людям потрібна свобода, що вони з нею будуть робити?!».

Проблема науково-технічного прогресу

Технічний прогрес – процес безперервного удосконалення засобів виробництва і предметів праці, а також розвитку й впровадження новітньої технології з метою підвищення ефективності виробництва. У сучасних історичних умовах, з посиленням взаємозв’язку науки, техніки і комп’ютеризації виробництва, технічний прогрес набуває дедалі вагомішого змісту і стає, по суті, науково-технічним прогресом, основна мета якого – удосконалення виробничого апарату, техніки і технології, введення нових методів виробництва і організації праці безпосередньо на підприємствах.

Структуру, вектор і темп науково-технічного процесу визначає технологія тогочасної історичної епохи. Але технологія – це завжди більше, ніж фабрики чи технокомплекси, вона включає також технічні прийоми та машини, які можуть бути необхідні або ж необов’язкові для їх застосування. Разом з тим, технологія сама служить собі «живильним середовищем», що надалі сприяє росту кількості та якості технічних засобів чи матеріалів.

Технологічна інновація складається з трьох стадій, зв’язаних разом в цикл, який постійно самооновлюється. По-перше, це творча, матеріалізована ідея. По-друге, її практичне застосування. По-третє, її розповсюдження в суспільстві. У даному випадку варто зазначити, що упродовж ХХ – початку ХХІ ст., якщо порівнювати з попередніми історичними періодами, у декілька разів зменшився час між кожним з трьох етапів даного циклу. У підсумку, прискорений темп винайдення певного технічного винаходу, його експлуатації та розповсюдження у суспільстві ще більше прискорює увесь цикл. Адже нові машини або технології – це не просто продукт, а джерело свіжих творчих ідей. У свою чергу кожна нова технологія чи машина змінює всі існуючі машини і технології, даючи нам можливість поєднувати нові комбінації. Кожна нова комбінація може сама по собі розглядатися як нова супермашина.

Особливе місце в еволюції поступу науково-технічного прогресу посідає винахід друкарства Й. Гутенбергом (1452 р. опублікував першу ґрунтовну книгу – Біблію) та комп’ютеризація усіх сфер суспільного життя (приблизно з 1950-х років). Зокрема, якщо до 1500 р. Європа випускала лише 1000 книг в рік, тоді на початку ХХІ ст. у світі науково-технічна література публікується вже із швидкістю близько 60 млн сторінок в рік. Окрім цього, вже сьогодні, на зламі обох тисячоліть, вершиною технологічного розвитку планети стають ЕОМ. Так комп’ютери та подібні до них машини, поставивши жирну крапку під попередніми технічними досягненнями людства, стали міцною основою та фундаментом для нових, більш інноваційний технологій.

Сьогодні, між другим і третім тисячоліттям, після аналізу технічної історії від початку людства, можна із впевненістю сказати, що науково-технічний прогрес еволюціонує з небаченою досі швидкістю.

Всі ми прокидаємося вранці і розуміємо, що світ, до якого ми звикли, змінився. Все, буквально з кожною секундою, стає зовсім іншим. Кардинальні зміни атакують наш інтелект, а разом з ним і наш світогляд. Мільйони людей охоплені тривогою, яка постійно зростає. Вони не можуть орієнтуватися в навколишньому житті, втрачають здатність інтелектуально управляти подіями, які лавиною сходять на їхні голови. Прискорення змін у вже звичному нам темпі життя в рази затрудняє для пересічних індивідів та цілого суспільства методи та шляхи подолання життєвих проблем.

Люди кажуть, що вовка може вразити інфаркт, якщо простір, на якому він мешкає, раптом звузиться. Адже прискорення змін – це також і психологічний чинник. Зовнішнє прискорення перетворюється на прискорення внутрішнє. «Коли речі починають мінятися зовні, у вас відбувається паралельна зміна усередині», – зазначає К. Райт. Характер цих внутрішніх змін настільки глибокий, що у міру того, як прискорюючий ривок набирає швидкість, він перевірятиме нашу здатність жити в тих рамках, які до сьогодні й визначали людину і суспільство. Зокрема, наприклад, якщо будь-яку людину помістити в абсолютно нове середовище, де їй доведеться миттєво реагувати на безліч абсолютно нових уявлень про час, простір, працю, секс та інші речі, ми побачимо, яка наймовірна розгубленість оволодіє нею. А коли ще й забрати будь-яку надію на повернення в знайому соціальну реальність, розгубленість переросте в депресію. Психологічне оніміння – найважчий синдром сьогодення.

У підсумку, швидка або надмірно швидка еволюція та поступ науково-технологічних змін в суспільстві спричинюється до того, що дедалі більше людей літнього віку стають аутсайдерами, замикаючись в приватному оточенні, обриваючи контакти з швидко рухомим зовні світом, занурюючись у власне суб’єктивне сприйняття часу, в якому вони перебувають до самої смерті. Саме на цьому ґрунті й виникають причини більшості до сьогодні незбагненних конфліктів – між поколіннями, між батьками і дітьми, між чоловіками і дружинами та ін..

Підсумовуючи вищесказане слід зазначити, що створивши щонайпотужнішу техніку людина змінила ритм і перебіг свого життя. І тут раптом всі зрозуміли, що найголовніша біда – зовсім не дефіцит сировини для виробництва, не знищення екологічного середовища. Наукова думка намагається відвести ці катастрофи. Проблема в іншому: психологічні ресурси людини не безмежні. Вже сьогодні, у ХХІ столітті, людство охопив невідомий досі психологічний стан, який по своїй дії можна прирівняти до захворювання. Є у цієї хвороби і своя назва «футурошок» – «шок майбутнього». Людство може загинути не від того, що будуть вичерпані надра землі, вийде з-під контролю атомна енергія або загине понівечена природа. Люди зникнуть через те, що не зуміють подолати психологічних навантажень, які продукує науково-технічний прогрес. Для того, щоб вижити у цих складних умовах, індивід повинен стати таким, що безкінечно адаптується до реалій цього світу, а також знати і вміти набагато більше, чим будь-коли минулі покоління.

Список використаних джерел:

1. Тоффлер Э. Шок будущего : [пер. с англ.] / Э. Тоффлер. – М. : ООО «Издательство АСТ», 2004. – 557 с.

2.Технічний прогрес [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://slovopedia.org.ua/38/53410/384784.html

Професійні поради викладача історії студентам на тему: «Як можна вивчати історію»

                Знаю, що вивчати (знати чи розуміти) дисципліну «Історія», як і всі інші «премудрості», накопичені та систематизовані нами, представниками виду Homo sapiens (Людина розумна), упродовж тривалого життєво-історичного циклу (від появи перших первісних людиноподібних мавп і до сьогодні), насправді дуже важко. Поряд із цим, історія оперує надзвичайно великим, проте не завжди загальновизнаним (абсолютно істинним) серед професійних істориків комплексом матеріалів (хронологія, періодизація, факти, події, теорії, думки, оцінки, «якбитологія»…), які у той чи інший історичний період можуть по-різному бути трактовані чи використовуватись у будь-який спосіб (наукою, владою, пересічним землянином…) для задоволення власних меркантильних амбіцій.

         Відкрию вам, шановні студенти, маленький секрет – дисципліну «Історія» («Історія України», «Всесвітня історія» тощо) не слід «зубрити». Ні! Це хибний шлях! Адже, щоб знати чи вільно орієнтуватись в «Історії», завченої напам’ять хронології чи сухих фактів буде недостатньо. Річ у тому, що будь-який історичний процес потрібно, насамперед, зрозуміти, або ж іншими словами – використати свою інтелектуальну базу (знання початкової і середньої школи, особистий досвід, власні раціональні задатки) для логічної побудови відповідних причинно-наслідкових зв’язків. Тут слід також зазначити, що знання з «Історії» вам будуть корисними не стільки у повсякденному побуті, а, зокрема, для розвитку вашого логічного мислення-міркування, яке вам у житті завжди знадобиться.

Спробую представити вам кілька тематичних прикладів абстрактно-логічного мислення студентів на базі їхніх залишкових знань із шкільного курсу «Історії». Зауважу, що для ефективного застосування такого підходу слід обов’язково володіти хоча б «достатнім рівнем» знань середньої школи. Отже, почнемо:

Умовна схема:

[Тематична проблема з історії. «Абстрактно-логічне мислення студента»]

• Стрічка часу. «Стрічка часу – це пряма часу, на якій теоретично можна помістити всю історію світу. Час – це якась відносна величина, яку «визначили» самі люди. Адже я живу у тій частині світу, де нещодавно святкували 2018 рік (традиція християн), мусульмани – 1439 рік, євреї – 5779 рік, більша частина китайців – 8-й рік третього 12-річного циклу – рік Земляного Собаки. Отже, я є тут – це сьогодні у 2018 р. Моє вчора – це минуле. Моє завтра – це майбутнє. Такий принцип можна застосувати до всього, що було в історії кожної сім’ї, будь-якого населеного пункту, усіх країн чи материків, планети Земля, цілого всесвіту».
• Хронологічна періодизація історії. «Історичні періоди – умовні проміжки часу, які, оскільки сама природа цього зробити не могла, запропонували вчені. Для цього вони змушені були на щось опиратись, а по інакшому просто ніяк. Основними критеріями такого поділу могли бути, наприклад, клімат чи знаряддя праці людей:
• Клімат – багаторічний режим погоди, що характеризується своєрідними природними факторами, які обумовлюють буття всього на планеті Земля:
• Холод (льодовиковий період): появились великі тварини, які здатні вижити при низьких температурах (фізична сила, запаси жиру, шерстяний покрив); первісна людина змушена шукати «тепле» житло-захист від хижаків (печера, вогонь, підігріте м’ясо, еволюція людського тіла…) і вдосконалювати мисливський промисел (великі списи, гострі кам’яні ножі і наконечники для грубої шкіри тварин, загінний метод полювання…); зросла роль чоловіка (тільки вони могли здобувати їжу під час полювання); зародження духовної культури (сімейні поховання в печерах, культ печерного ведмедя, перші релігійні уявлення…).
• Тепло (потепління): люди вийшли з печер та почали будувати власні житла (з дерева, каміння і глини); мінімалізм фауни (вимирання великих тварин, поява малих…) і флори (нові види рослин, які можна споживати в їжу; поява землеробства і скотарства; еволюція людського тіла…); винайдення лука і стріл (щоб вполювати дрібну здобич, яка швидко рухається); гендерна рівність (жінки-землероби здобували їжу для сім’ї на рівні з чоловіками).
• Знаряддя праці: кам’яний вік (основний матеріал – камінь, а ще дерево і кістки); мідно-кам’яний вік (оскільки мідь є м’яким металом, то поряд використовували камінь, дерево і кістки); бронзовий вік (основний матеріал – бронза, ще були камінь і дерево); залізна доба (залізні вироби)».
• Людське суспільство. «Наскільки я розумію – це якась група людей, об’єднаних характерними для них відносинами. Ймовірно першими типами суспільства були первісні сім’я, рід та плем’я. Адже їх членів, як нас сьогодні, пов’язували спільне походження, мова, віра і звичаї. Оскільки кожна людина мала своєрідні інтелект та фізичну тілобудову (згодом походження), це визначало її можливі пріоритети в житті: вождь, аристократ, воїн, духовний наставник, дипломат, слуга, раб… У такий спосіб люди (схожі за певними ознаками) добровільно-примусово формували різні соціальні групи (стани, класи, касти…), відносини між якими точно регулюються, і скоріш за все – це якісь правові норми (звичаєве право, табу, нормативне право…)».
• Держава. «Це, на перший погляд, щось наче дуже складне для мого розуміння. Проте, якщо глянути ще ближче, тоді це, як і суспільство, також якесь об’єднання людей, які чомусь вирішили відмежувати себе кордонами від подібних собі. Цікаво, а чому? Можливо причина, як завжди, в природних ресурсах певної території чи особистих (власних) багатствах її творців, захистом яких саме держава повинна була піклуватись? Кожна держава – це ніби один з унікальних підкласів (сегментів) світового суспільства, де, як і у моїй Україні, є національно-свідомі громадяни, своє законодавство (Конституція, Декларація, кодекс, закон…), органи влади (монарх, диктатор, генеральний секретар, президент, парламент, уряд, суд…), політичний і адміністративно-територіальний лад (унітарна чи федеративна держава, імперія)».
• Внутрішня та зовнішня політика держави. «Якщо політика – це один із засобів досягнення влади, тоді внутрішня політика – це дії чи бездіяльність представників державної влади, самообраної (монарх-диктатор – тоталітарно-авторитарний стиль правління) або вибраної під час народного волевиявлення (президент-парламент – частіше демократичний стиль), щодо різних сфер життєдіяльності громадян своєї держави; у випадку із зовнішньою політикою – це відповідні дії влади щодо інших держав (агресивні (війна), договірна співпраця (дипломатія))».
• Революція. «Наскільки мені відомо – це кардинальні зміни будь-де, дуже часто в певній державі. Основною силою, ймовірно, виступатимуть самі громадяни цієї країни, які не підтримують внутрішню чи зовнішню політику влади. Підсумок – це перемога однієї із сторін, що може спровокувати зміну державного устрою».
• Громадянська війна. «Громадянин – людина певної країни. Тобто – це війна між громадянами якоїсь країни. Які ж причини спонукали громадян до війни між собою всередині країни? Це може бути раптова зміна (державний чи військовий переворот, революція, бунт, повстання) чи боротьба за владу, протиріччя на ґрунті етнічної приналежності».

…

       Щиро вдячний шановному читачеві (зокрема студентам Гусятинського коледжу) за ту увагу, яку ви приділили моїм суб’єктивним порадам-роздумам. Сподіваюсь на те, що вам буде імпонувати схожий підхід до вивчення дисципліни «Історія». Хочу зазначити, що подані вище приклади не є вичерпними чи абсолютними. Проте ті студенти, які умітимуть своїми словами, послуговуючись власним інтелектом й абстрактно-логічним мисленням, системно охарактеризувати виділені вище історичні поняття (терміни) і процеси, також зможуть, без жодної спеціальної підготовки, будувати ймовірні сценарії розвитку практично будь-яких історичних подій з нашого цікавого минулого, сучасного сьогодення та, сподіваюсь, революційного майбутнього.

Особливі структурні складові прогресивної свідомості людини третього тисячоліття

Що таке свідомість? Як вона формується? Які її структура та функції? Такі питання цікавили дослідників в дуже давні часи і не зовсім далекому минулому, активно обговорюються науковцями сьогодні й надалі цікавитимуть все людство. Однією з основних причин такого зацікавлення є те, що відповіді на ці складні питання дають можливість нам зрозуміти процес становлення та, зокрема, еволюції людської свідомості. Якщо підсумувати різні думки-визначення, тоді ми отримаємо наступне: «Свідомість – це інтелектуально-особистісний (індивідуально-внутрішній) світ людини, який формується упродовж всього її життєвого циклу, в процесі пізнання навколишнього світу та самої себе за допомогою чуттєвих та емпірично-раціональних задатків організму». Звідси можна зробити висновок, що в кінцевому результаті саме людська свідомість відповідає за «мисленнєво-розумове» наповнення (зміст) тієї картинки світу, яку, окремо для кожного представника виду Homo sapiens, своєрідними «сегментами» вибудовують його власні чуттєві рецептори.

Проблема становлення людської свідомості набуває особливо вагомого значення на початку ХХІ століття (на початку ІІІ тисячоліття), коли Homo sapiens, оперуючи надзвичайно потужним інтелектуальним (накопичені знання та досвід) спадком минулих поколінь, має змогу створювати та змінювати світ навколо себе дуже швидкими темпами, до абсурду прискорювати суспільно-технологічний прогрес. А це, звісно, провокуватиме необхідність оновлення тих складових свідомості кожного з нас, які допоможуть нам ефективно адаптуватися до нових умов та протистояти не завжди адекватним системним та поодиноко-унікальним викликам сьогочасної цивілізаційної епохи. Основним підсумком такого «еволюційного переродження» повинна стати якісно нова людська свідомість – «прогресивна свідомість», з-поміж структурних складових якої пріоритетне місце посідатимуть наступні:

Гуманність. Людина, насамперед, «мусить» любити, бути уважною та поважати інших, подібних собі представників Homo sapiens, або ж іншими словами – бути людяною, людинолюбною. Це продиктовано не тільки моральними принципами, які людство накопичило упродовж «свідомого» історичного буття, але й не менш важливою потребою фізичного збереження та всебічного розвитку свого виду, звісно, як би іронічно це не звучало для окремих егоцентристів представників Homo sapiens, з врахуванням «інтересів» флори і фауни планети Земля. Сьогодні, на жаль, все зовсім навпаки (це далеко не усі приклади):

– людство «забруднює» своє тіло та навколишнє середовище похідними (необхідними для функціонування живого організму) й небезпечними рештками власної життєдіяльності (різного роду сміття, токсичні відходи виробництва, вуглекислий газ, радіоактивні матеріали тощо), що, у підсумку, вкрай негативно впливає вже зараз й надалі впливатиме на звичний перебіг (спосіб) життя та фізіологічно-психологічний стан людського організму (руйнівні природні катаклізми, тілесні мутації, невиліковні хвороби тощо);

– людство не приділяє належної уваги загальній медицині (недостатня універсальність, надійність, доступність тощо), що особливо гостро (епідемії, вірусні захворювання, висока смертність серед дітей та підлітків, незначна тривалість життя тощо) проявляється в нерозвинутих суспільствах і тих країнах, які ще тільки розвиваються;

– людство, нещадно й нераціонально використовуючи природні ресурси, не думає про своє майбутнє «завтра», яке, якщо ми не почнемо поступового відходу від «привласнюючих» й переходу до альтернативних джерел енергії (сонце, вітер, вода тощо), наступить дуже швидко і поставить весь наш вид в неймовірно скрутне становище;

– людство, несвідомо підкоряючись первісним (тваринним) інстинктам виживання, що спонукав наших давніх прапредків боротися (вести війни) за елементарні ресурси (їжа, житло, земля для випасання великої і малої рогатої худоби, знаряддя праці, метал тощо), створили різного роду зброю, основне призначення якої – знищення будь-яких живих організмів на планеті, у тому числі й нас – людей;

– людство, поряд із швидким впровадженням (не завжди доцільним, подекуди навіть зовсім неадекватним) новітніх виробничих технологій (нанотехнологій), практично не прикладає зусиль для освоєння космосу та колонізації нашої сонячної системи, що, навіть при частково-позитивному вирішенню даної проблеми (започаткування перших «живих» колоній на Місяці чи Марсі), зможе вберегти представників виду Homo sapiens від раптового зникнення чи поступового вимирання внаслідок звичайної катастрофи планетарного характеру, падіння астероїда, поведінки чи трансформаційних процесів на Сонці, ба навіть світлового випромінювання в результаті вибуху наднової зірки.

Освіченість. Складний процес еволюції з-поміж неймовірного видового числа Земної фауни і флори саме людині «подарував» унікальну здатність – мислення, основне завдання якого – формування людського інтелекту. Останній, на нашу думку, не був даром «цареві світу», а всього лиш одним із найдієвіших засобів виживання представників виду Homo sapiens в дикій природі. Саме первинні знання, отримані внаслідок чуттєвого (згодом чуттєво-розумового) пізнання світу, дозволили первісним людям дуже ефективно пристосовуватись до умов навколишнього середовища, розвиватись матеріально і духовно, абстрактно мислити та, відповідно, змінювати власне життя і світ навколо себе. Слід зазначити, що на початку третього тисячоліття освічена людина, інтелект якої формувався складною системою освіти та особистим життєвим досвідом й довгою працею над собою, повинна бути особливо критичною до всієї «старої» та «нової» інформації (фактів, подій, знань тощо). Адже свого часу, як вже не раз було в історії виду Homo sapiens, саме критичність окремих з нас до усталених порядків чи основоположних суспільних цінностей (наука, релігія, держава тощо) «пропонувала» людству найбільш вірогідну (наближену) ідею-правду (закон, істину). В сьогочасних умовах, коли інформаційне поле людини перенасичене різного роду «ідеями-даними-фактами», тільки здатність людської свідомості до раціонально-інтелектуальної критики будь-чого та будь-яких загальносуспільних норм є вкрай необхідною умовою пізнання природи планети Земля загалом та свого місця в ній зокрема. Разом з тим, сьогодні серед пошуковців, які бажають працевлаштуватись, досить значну перевагу матиме саме більш освічений з усіх кандидатів. Також, що особливо важливо, незаангажовано-критичний інтелект дозволить сучасній людині визначити своє місце серед неймовірного багатства земної фауни і флори, найбільш оптимальне (неегоцентричне) по значимості для планети (ймовірно далеке від першого).

Всевідкритість та високі задатки до всеадаптації. Це вкрай важлива структурна складова прогресивної людської свідомості, яка, особливо при наявності раціонально-критичних умінь, значно полегшить увесь життєвий цикл її носія (представника виду Homo sapiens). Справа в тому, що людина, яка хоче всесторонньо (матеріально, психологічно, морально, духовно тощо) спростити своє, насправді, дуже непросте життя, повинна: вспівати за галопуючим суспільно-технологічним прогресом (щоб не стати черговою жертвою футурошоку); бути відкритою й толерантною до більшості (при можливості – усіх) традиційних систем буття сучасних суспільств (культура, мова, релігія, політика тощо); швидко адаптуватись до вимог природного середовища та нових умов життєдіяльності.

Життєрадісність. Останнім із особливо важливих сегментів свідомості людини третього тисячоліття є вміння у будь-якій життєвій ситуації, навіть вкрай складній, завжди бути щасливою або, щонайменше, хоча б – «позитивно-нейтральною» (майже байдужою до всього) чи пробувати не страждати даремно. Адже відносно змісту тієї події, що вже відбулась, людина може виступати тільки в ролі довільного (пасивного) учасника-глядача-коментатора, який, на жаль, як би не старався, для її відвернення чи форматування нічого зробити не зможе. Ніхто і ніколи! «Всесвітній час» або ж ту одиницю виміру, яку людство для себе «визначило» і вже давно послуговується, не можна підкупити чи задобрити, в цьому його велична суть. А тому кожна людина, якій випав цей досить неймовірний шанс народитись і жити на планеті Земля, а особливо сьогодні – в епоху грандіозних технологічних можливостей, повинна, незважаючи на увесь біль та негаразди, щиро радіти тому, що цей щасливий випадок, який більше ніколи не повториться, подарував їй право (можливість) стати активним учасником-свідком досі загадкового природного явища, яке ми називаємо – ЖИТТЯМ.

На завершення слід наголосити, що продумані вище структурні складові, які, на нашу думку, ймовірно будуть основоположними сегментами прогресивної свідомості людини третього тисячоліття, не є вичерпними чи абсолютними. Це лише черговий варіант раціонально-критичної думки пересічного представника виду Homo sapiens, якому унікальні процеси еволюції дозволили насолоджуватись життям на одній, ймовірно, з мільярда «живих планет» цілого Всесвіту.

Відставка уряду А. Яценюка: чому ні?!

Відставка уряду А. Яценюка - проблема, яка на сьогодні посідає пріоритетне місце в Україні?! Таке враження, на тільки це питання й залишилось вирішити в нашій державі. А все інше - просто казка, все супер, країна прямує до кращого майбутнього, ми в десятці лідерів світу за економічним розвитком і доходами населення :((( Цікаво, ми до цього хоча б доживемо колись, а може це побачать вже наші внуки чи правнуки?!

Тепер щодо відставки. Що ми бачимо і чуємо по ЗМІ:

1. А. Яценюк каже, - збирайте голоси у Раді і ми вже сьогодні йдемо у відставку. Це є звичайна маніпуляція ситуацією. Тобто, А. Яценюк та його команда прекрасно знають, що таких голосів не назбирають.

Причина:

- Нема іншої кандидатури на цю посаду: людина не від Фронту чи БПП не отримає підтримки; висувати когось із депутатів Фронту - нічого не зміниться (тоді навіщо це питання взагалі порушувати); кандидат від БПП не пройде (скажуть - узурпація влади /президент, прем’єр і голова ВР з БПП/); представник іншої партії не пройде (Фронт і БПП не підтримають, умова підтримки - представники Фронту і БПП в уряді). Приходжу до висновку, що в 45 млн Україні вже нема талановитішої людини ніж наш прем’єр, вивелись наші інтелектуали, падаємо в прірву неосвіченості. І у цій пітьмі нам світить тільки одна зірка - А. Яценюк! Ну просто ЖАХ :(

2. Партія (Народний фронт) прем’єра каже, - ми взяли відповідальність за Україну. Цікаво, а чи знають ці урядовці та їх команда, що відповідальність тягне за собою покарання за неправильні дії, що за свої вчинки на кріслах в уряді треба буде зрештою все ж відповідати. Тобто, відповідальність ви взяли, а чи будете ви відповідати перед народом України та Законом за свої вчинки - навряд. Ніхто ж до вас так і не відповів, та й ви не будете! Гірка правда українського політикуму :(((

3. Фронт каже, - якщо уряд піде у відставку - будуть нові вибори парламенту. А тут вже спекулюють на повну. Які перевибори? Хіба є для них причини? Адже в Конституції пише, що в разі відставки уряду формується нова коаліція і обирається новий уряд упродовж 30 днів. Тоді у чому тут проблема? Без Фронту та колишніх регіоналів в парламенті 202 голоси + 53 безпартійних = думаю 226 можна назбирати для звичайної більшості (приймати закони, підтримати нового прем’єра та новий склад уряду). Ну хіба наші обранці не зможуть домовитись у ВР, не зуміють знайти достойного кандидата з-поміж себе на очільника уряду або ж поставлять свої інтереси чи партії вище добробуту та потреб своїх роботодавців-громадян України! Тоді вже дійсно будуть перевибори парламенту. Перевибори без вибору! Сумно :(((

Назва депутатської фракції чи групи	Кількісний склад	Дата створення
Фракція ПАРТІЇ "БЛОК ПЕТРА ПОРОШЕНКА"	136	27.11.2014
Фракція Політичної партії "НАРОДНИЙ ФРОНТ"	81	27.11.2014
Фракція Політичної партії "Опозиційний блок" у Верховній Раді України восьмого скликання	43	27.11.2014
Фракція Політичної партії "Об'єднання "САМОПОМІЧ"	26	27.11.2014
Фракція Радикальної партії Олега Ляшка	21	27.11.2014
Фракція політичної партії "Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина" у Верховній Раді України	19	27.11.2014
Група "Воля народу"	20	27.11.2014
Група "Партія "Відродження"	23	17.06.2015
Народні депутати, які не входять до складу жодної фракції чи групи	53

4. Фронт каже, - буде відставка уряду - будуть перевибори, тоді до парламенту пройдуть колишні регіонали (Наш край, Відродження та ін.). А тому не треба голосувати за відставку уряду! Знаєте, як на мене, це вже повний політичний маразм та відсутність простої людської совісті. Тобто, намагаючись втриматись у владі, прем’єр та його команда не говорять про свої невдалі та неіснуючі реформи (про свою відповідальність перед народом за ці недолугі реформи), а апелюють до народу про можливість повернення до влади Партії регіонів. Ось чому, на їх думку, неперспективний та корупційний уряд має й надалі правити країною. Нехай краще вже керують "представники" Майдану ніж ті, що їх вбивали на Майдані. Крім того, чомусь урядовці не вказують нам причини, які зумовлять можливе потрапляння до парламенту колишніх регіоналів. А ці причини - це невдале урядування та політика "промайданівської" коаліції, представники якої відстоюють у ВР не інтереси народу, а свої власні. Уявіть собі, що все навпаки, що уряд провів вдалі реформи - хіба б тоді громадяни віддали свої голоси за іншу політичну силу. І мова тут навіть не про регіоналів, просто люди бачать нікчемність даного уряду і шукають якусь політичну альтернативу, якої, на жаль, поки що в Україні нема (ми змушені голосувати раз за одних, а за кілька років вже за інших). Тому, звісно, громадяни будуть голосувати за когось іншого, лиш би тільки не Фронт чи, наприклад, БПП. А той інший - це Самопоміч, Радикали чи Відродження, ну або ж знову Батьківщина чи Свобода (знову на ті самі граблі наступати). Ця ситуація дуже нагадує вибори Президента України, коли обирали між Л. Кучмою та П. Симоненком 1999 р.. За кого більшість проголосували у другому турі - за Кучму. А чому? Та краще вже за звичного нам Кучму ніж за комуніста Симоненка. Схожими гаслами й оперувала команда Кучми під час виборчої кампанії. І як Вам, скажіть будь-ласка, щось спільне між тими подіями і урядовою кризою 2016 року є?! Ну звісно є! Адже в мистецтві ведення політики з роками нічого не міняється. Ба більше, методи обдурювання і маніпуляції суспільством тими, хто хоче влади-грошей, ще більше вдосконалюються
:((((((((((((((((((((((((((((((((((((((

Проблеми в системі освіти України

Шановні мої читачі!!! Я продовжую серію власних роздумів-публікацій. Не судіть строго за допущені мною різного роду помилки, зокрема філологічні. Коли б у цьому світі люди тільки так і помилялись – на Землі був би майже «рай» )))

Публікація-роздум №3  Проблеми в системі освіти України

(точка зору пересічного українця):

Освіта - це одна із тих сфер, за яку кожна держава повинна особливо дбати. Адже освічене населення (делегує до влади своїх освічених представників) - це одна з найвагоміших умов розвитку будь-якої країни, запорука її світлого майбутнього. В історії України освіта розвивалась лише ситуативно, залежно від політичної волі правлячого класу чи влади. З утворенням СРСР, а потім з проголошенням незалежності України ситуація в освітній сфері значно покращилася. Проте, на жаль, ми сьогодні не можемо похвалитися високими освітніми стандартами перед іншими країнами цього світу. Хоча ні - все ж стандартами трішки можемо. А ось щодо їх виконання та реалізація на практиці - хотілося б набагато кращого. Сьогодні ми питаємо один одного, - а чому наша Україна не може стати такою ж як інші європейські держави, чому вже 25 років ми не можемо собі обрати достойних державних керманичів та службовців, чому падає життєвий рівень населення, чому наша країна котиться в прірву соціально-економічного хаосу?!! Це тільки найкоротший перелік проблем, які сьогодні стоять перед нашою державою. А причина тут насамперед у тому, що в незалежній Україні у значної частини виборців та їхніх обранців (виборні посадовці) не високий інтелектуальний рівень, мало елементарних знань, несформована або ж взагалі відсутня будь-яка суспільно-політична позиція. Чому ж так? Невже українці не здатні навчатися? Можуть, звісно можуть, багато українців стали відомими в світі людьми! Просто не хочуть (лінь), родичі не змушують, суспільство не зацікавлене в самоосвіті, та й держава про інтелект майбутніх поколінь також не надто дбає. Адже нерозумними людьми значно легше управляти, брехати їм, красти у них, карати їх, переконувати у своїй правоті.

З-поміж безлічі причин, які сприяють неосвіченості населення незалежної України, слід особливо виділити ті, про які всі знають, але чомусь про них мовчать (ці явища не слід вважати загальноприйнятими чи закономірними для освіти України, проте майже кожен із нас так чи інакше зустрічався з ними у своєму житті):

Владні інститути:
- нема політичної волі до реформ, оскільки реформи це завжди великі гроші, ризик, ймовірність втратити посаду, програш на майбутніх виборах, суспільний осуд;
- цілісної реформи в системі освіти України за всю її незалежність ще не було. Були  лише ситуативні чи короткотермінові зміни, які потрібні були лише для позначки "+", для певної звітності перед своїми виборцями, картинки для світової спільноти;
- реформи не було, тому що у владних структурах зовсім нема реформаторів або ж їм не дають ефективно працювати;
- так званим реформуванням освіти можновладці заробляють гроші (випуск нових підручників - 11-12 річна школа, програм, робочих зошитів та іншим матеріалів).

Рівень школи:
- Вчитися тепер не модно. А навіщо? Друзі ж не вчаться (не дозволяють задатки; не хочуть вчитися; батьки дадуть, знайдуть чи куплять роботу), батьки не заставляють вчитися (дитина не може вчитися, ще навчиться, знають - роботу і так треба буде купляти), вчителі не вимагають (байдуже, відбувають уроки, не вміють навчати), держава не дбає про інтелектуальний розвиток майбутніх поколінь (є інші проблеми, від нерозумності ще ніхто не помер, неосвіченими легше управляти). Крім того, сучасні дітлахи мають дуже багато непотрібних речей (купили самі чи родичі), які не дають їм вчитися (мобільні, комп’ютери, планшети, телевізори, Інтернет, автомобілі). Дитина вже від малечку знає, що батьки будуть змушені купляти їм студентський квиток а потім роботу, тому школа геть непотрібна.
- Надзвичайно низька роль батьків у навчанні дитини в школі. Мама і тато: вважають, що їхня дитинка найкраща і найрозумніша в світі, не змушують дітей навчатися (щоб часом не перегрузити їх "кволий" організм, ніхто не вчиться, тих знань їм і так не треба буде колись, ВУЗ і роботу потрібно купити) чи займатися собою (зовнішній вигляд, мова, поведінка). Наші діти завжди будуть праві - навіть коли вони не є такі. Батьки, коли вчитель робить зауваження їхній дитині, кажуть - це вчитель якийсь нерозумний, щось хоче в їхнього ангела. Проте вже через кілька років цей ангелочок своїм родичам віддячить - розбоєм, побоями, алкоголізмом, наркоманією, тюрмою та іншими жахливими вчинками.
- Більшість вчителів (із уміннями та знаннями, без них) отримують свою роботу за допомогою грошей (по іншому ще не придумали), які дають хабар районним або обласним начальникам відділів освіти. Якщо це не так, тоді, скажіть будь-ласка, яким принципом послуговуються ці керманичі, коли призначають на роботу тих чи інших осіб, а іншим відмовляють. Кажуть, що нема роботи. Хоча вона є, але тільки для обраних. Можливо під час співбесіди враховують професіоналізм кандидата - ніколи, та хто на нього буде дивитися, коли перед тобою кладуть гроші. Знайомства, родинні зв’язки, направлення згори, хабар - ось за такими критеріями роздають посади вчителів зараз.
- Рівень професійних умінь і навичок вчителя, який отримав свою посаду за допомогою грошей, завжди буде сумнівним. Адже серед дійсно кваліфікованих працівників можуть бути й непрофесіонали, які не вміють виконувати елементарних вчительських обов’язків (заповняти журнали чи робочі програмки, провести звичайний урок вивчення нового матеріалу та ін.). А що потім - учні не вміють розмовляти чи висловлювати свої думки, учні не мають знань, учні шукають собі репетиторів для підготовки до ЗНО. Знаю, що не можна всіх навчити всьому. Так, всьому ж звісно не можна. Але дати дитині елементарні знання із свого предмету можна, хоч щось. Після закінчення школи учні йдуть навчатися у ВУЗи, де вони подекуди не вміють навіть читати і писати, не знають простих азів окремих предметів. Невже вини вчителя тут зовсім нема? Якщо є, тоді чому такі вчителі і досі працюють в школах й інтелектуально калічать наших дітей? Все просто - гроші, знайомства, родинні зв’язки!
- Необ’єктивні та непрофесійні перевірки роботи вчительського штату, які майже завжди вимагають показати не педагогічний рівень то чи іншого вчителя, знання учнів, а хочуть бачити заповненні різними бюрократичними матеріалами папки. Такими своїми діями перевірка копіює свою ж роботу в районі чи області - головне це правильно оформити і подати власну роботу на папері (саме цього й хочуть їхні керманичі на верхньому щаблі влади), а про реальну роботу не буде ніхто вже й питати (адже на папері все написано просто чудово). Так на папері працює вся наша держава! Разом з тим, самі інспектори не завжди адекватно оцінюють роботу вчителів (в наказовій формі вказують значно старшим за себе вчителям як вони мають вести уроки), закривають очі на вагомі недоліки - поспішають на обіднє застілля в столовій школі. Можливо лише для цього вони й приїжджають до шкіл. А звіт по перевірці, та що там звіт - це ж стандартний набір слів і речень, як завжди.
- В українських школах відсутнє профільне навчання. Варто було б вже з 7 класів починати профільне викладання предметів. Вчителі школи, визначивши за успіхами схильність своїх учнів, повинні рекомендувати їм вивчати ті чи інші спеціалізовані предмети (правдиво рекомендувати, не виконувати забаганки батьків щодо їх бачення майбутнього дитини). З 7 по 11 клас учні зможуть вивчати предмети, до яких вони мають задатки і люблять. У підсумку, випускник школи вже буде мати певну профспрямованість та багаж знань. А що тепер - вчать всього багато, що дитині навряд чи знадобиться в її житті. Забивають голови дітей інформацією, яка їм зовсім непотрібна та не цікава. Чому учням не дати те, чого вони хочуть, чим вони колись зможуть заробляти собі на прожиття. Ось, наприклад, як визначити площу певної ділянки землі. Скільки, скажіть будь-ласка, сучасних учнів-випускників це зможуть зробити? Чесно, небагато. Це якщо ділянка у формі квадрата, а якщо квадрат + трикутник чи овал?! 
- У багатьох школах оцінки та відношення до дітей залежать від соціального статусу їх родини, посад батьків, кількості грошей та ін. На дітей нижчого та середнього класів звертають менше уваги ніж на дітей із статусних родин, багатих, впливових, відомих. Діти впливових та багатих подають поганий приклад у навчанні та поведінці (менш заможніші копіюють їх поведінку та не хочуть навчатися), дуже часто купляють собі оцінки (в журналах та атестатах), привчають своїх вчителів до багатих подарунків (наступного року ці ж вчителі будуть вимагати подарунків від інших дітей), майже ніколи не представляють школи на олімпіадах чи урочистих засіданнях (честь школи захищають менш впливові) та ін. Проте учням багатих людей все можна. Потім, після закінчення школи, ці розбаловані учні за гроші поступлять у ВУЗи, далі за гроші отримають гарну роботу, потім за гроші стануть депутатами Верховної Ради, далі будуть на свій розсуд керувати нами. Але як, які знання вони мають? Та нема у них жодних знань. То чуму ж ми тепер критикуємо нашу владу? Це ж наші учні, яких ми так добре навчили, яким за гроші ставили оцінки, яких прийняли і випустили за гроші з ВУЗів, за яких за гроші проголосували на виборах. Хіба ж не ми у цьому винні?!! Тоді чому нарікаємо на когось, на себе треба нарікати, на свою нерозумну голову!

- Багатьом школам не вистачає підручників та різних засобів навчання. Проте, наприклад, щороку збільшують бюджет на утримання вищих органів влади. То там гроші завжди є, правда! А забезпечити школи елементарними умовами для навчання не можна? У порівнянні з їхніми офіційними "доходами" це крапля в морі. Обійдуться, завжди обходилися.

Рівень вищих навчальних закладів (окремі пункти вже описані вище):
- окремі викладачі не мають знань та професійних навичок;
- викладачі часто виконують степендіальний план, вимагають або ж беруть гроші за позитивні оцінки, просять купити їхні книжки чи пачки паперу;
- багато викладачів отримують роботу за гроші;
- учні (родичі та школа не зорієнтували) неправильно обирають тип і профіль закладу;
- через куплені екзамени до ВУЗів потрапляють діти, які не принесуть державі жодної користі, а ті, що можуть вчитися самі, не можуть поступити, бо не мають грошей здачі вступних екзаменів чи навчання на платній формі;;
- тепер не модно вчитись, а тому студенти вчаться не для себе, а швидше для своїх батьків (гроші ж заплатили за вступ, бо так всі вчаться, потрібен хоч якийсь диплом)
- недопустиме ставлення викладачів до студентів (зневага до студента; не бачать дійсно обдарованих дітей; хочуть грошей і від тих хто вчиться сам, і від тих, кому оцінки завжди дарували), і навпаки (не повага до викладачів, пропонують гроші за своє незнання предмета, не виконують завдань викладачів)
- студенти платять за оцінки (всі знають скільки і кому, кожен маю свою таксу);
- оцінка залежить від соціального статусу родичів студента;
- безліч непотрібних студентам предметів;
- відсутність роботи після закінчення навчання;

Рівень вищої школи (аспірантура, докторантура)
- без грошей тут вже точно не обійтись, адже платне все: навчання, екзамени, написання роботи, редакція роботи, друк роботи та авторефератів, канцтовари, рецензії.
- значна частина робіт списані з інших (плагіат) чи просто продубльовані;
- члени вчених рад та опоненти не отримують заслуженої винагороди від держави, а тому змушені отримувати винагороду за свою роботу від здобувачів вчених звань;
- швидко видати свою монографію майже нереально, оскільки треба мати знайомих у МОН України.
- спеціалізовані (фахові) наукові праці нікому в Україні не потрібні (хіба тільки тим науковцям, які їх публікують (для реалізації власних прагнень і зацікавлень, для кар’єрного росту, для отримання вченого звання)).

Таким чином, підсумовуючи сказане, слід зазначити, що нашій державі на сьогодні не потрібні розумні люди, які будуть питати у влади чому та для чого так треба було робити, які будуть висловлювати свої думки і позиції, вести з владою дискусії чи дебати, публікувати непотрібну суспільству інформацію про незаконні дії того чи іншого можновладця та ін. 

Я навів Вам лише кілька позицій щодо проблем в системі освіти на сучасному процесі становлення державності України. Думаю спеціаліст з даного питання значно більше розповів би Вам про них, та, що ймовірно, відкорегував би мої тези, можливо навіть окремі заперечив. Але, як я вже вказав у заголовку, це є думки пересічних українців, які мною тут були висловлені. Висновки робіть самі!!!

Адміністративна реформа в Україні

Шановні мої читачі!!! Я продовжую серію власних роздумів-публікацій. Не судіть строго за допущені мною різного роду помилки, зокрема філологічні. Коли б у цьому світі люди тільки так і помилялись – на Землі був би майже «рай» )))

Публікація-роздум №2 Адміністративна реформа в Україні
(точка зору пересічного українця):

Адміністративна реформа - одна з найнеобхідніших для нашої України. 

Чому (за умови її ідеального впровадження):

1. Адміністративний устрій не змінювався з часу проголошення незалежності України;
2. Центральні органи влади не зможуть диктувати свої умови місцевим органам влади, зокрема щодо місцевих бюджетів;
3. Місцеві громади будуть вирішувати свої потреби самостійно, враховуючи думку населення;
4. Більшість податків, які тепер залишатимуться на місцях, місцеві громади зможуть використовувати на свій розсуд (без згоди центру).

Але, на жаль, зараз ця реформа не є на часі для України. Причини:

1. Для впровадження реформи потрібно виділити з держбюджету значну суму коштів для облаштування й ефективної діяльності нових адміністративних одиниць, яких у нас зараз обмаль. Проте гроші можна позичити чи надрукувати. А що потім - інфляція! Це не вихід. Треба почекати, піднести економіку, заробити гроші, а потім вже реформа. У протилежному випадку - це буде чергова пропагандистська ідея влади, яка нічого доброго не принесе країні, лише розруху, знецінення національної валюти, нерозуміння повноважень різних структур громад, перекидання вини один на одного за недієздатність реформованих державних інститутів та ін.;
2. Перед тим як впроваджувати реформу - треба підвищити рівень життя населення (реформувати економіку - більше доходів отримає казна держава - збільшити прожитковий мінімум населення в кілька разів). Чому? В основі реформи наступна позиція - населення громади сплачує податки, які йтимуть на утримання громади. Тобто, виконавчі органи на місцях будуть змушені підвищити податкові ставки для своїх людей (більше платити за житлові та господарські приміщення, землю під житловими ділянками, а можливо навіть - фруктові та овочеві рослини, як колись у СРСР). Якщо зараз ці ставки дорівнюють 0,1% або трішки більше (щоб люди мали змогу їх заплатити, залишилось щось на прожиття), то після реформи їх треба буде значно збільшити (для утримання громади: установи, школи, дороги, лікарні та ін.). Можна і не збільшувати, але тоді доведеться закрити певні установи (навчальні заклади, лікарні та ін.), зменшувати розмір зарплат робітників або ж звільняти їх з роботи, економити на всьому. Якщо піти таким от чином - тоді навіщо взагалі ця реформа? Адже буде гірше ніж тепер! Після реформи (збільшені податкові ставки), якщо її почати не збільшивши рівень життя населення, місцеві органи влади не зможуть збирати високі податки для утримання всієї громади. Люди не матимуть змоги їх платити. А з чого? Наприклад, умовно, мінімальна зарплата 1 тис грн - податки до реформи 100 грн (мало податків, бо все дає центр) - залишок на руках 900 грн / мінімальна зарплата 1 тис. грн - податки після реформи 400 грн (високі податки, центр практично нічого не дає - всі податки залишаються на місцях) - залишок на руках 600 грн. А якщо врахувати ще й інфляцію - населення буде неплатоспроможним. Тобто, пересічні українці не матимуть змоги оплачувати не лише комунальні послуги, але й не зможуть щось собі придбати. Ось тоді вступить в дію закон ринку: нема попиту (нема грошей для покупок) - нема прибутків підприємств (будуть знижувати ціни на свою продукцію, працювати в мінус, звільняти робітників, переходитимуть в "тінь" та ін.) - нема бюджетних доходів - соціально-економічна криза - ймовірна зміна влади/революція/дефолт. Тепер уявіть, що перед тим, як впроваджувати реформу, зарплати значно зросли (вдала політика влади - зріс ВВП держави на кілька процентів). Далі, мінімальна зарплата 3 тис грн - податки до реформи 100 грн (мало податків, бо все дає центр) - залишок на руках 2900 грн / мінімальна зарплата 3 тис. грн - податки після реформи 400 грн (високі податки, центр практично нічого не дає - всі податки залишаються на місцях) - залишок на руках 2600 грн. Переконаний, що коли зарплата буде близька до європейської (як у Польщі /до 1-1,5 тис злотих - бл. 8-10 тис грн/ - до якої постійно звертаються наші політики для аргументації потрібності адміністративної реформи в Україні), ми можемо платити навіть до 1 тис грн на місяць для громади. Проте, це майже фантастика для України, а особливо з такими державними службовцями. Якщо до реформи життєвий рівень підніметься, тоді населення стане більш платоспроможним, буде мати можливість купляти товари, а підприємці чим платити податки, а громади - кошти для покращення життя своїх громадян. Інфляції практично не буде. А чому? Ріст ВВП держави - зміцнення національної валюти, повернення зовнішніх боргів, стабілізація фінансової сфери держави та ін. Таким чином нашій владі спершу треба піднести прожитковий мінімум своїх виборців, а вже потім впроваджувати будь-які нововведення;
3. Передаючи (згідно адміністративній реформі) усі повноваження на місця столиця самоусувається від відповідальності за стан громад. Тобто, якщо місцеве населення буде незадоволене розвитком власної громади (закриваються чи об’єднуються школи, звільняють робітників, збільшуються податки та ін.), центр всю відповідальність перекладе на місцеві органи влади - ви ж хотіли самостійності, то тепер маєте, всі питання вирішуйте самі. Хочете своєї школи - платіть більше податків та шукайте спонсорів для її утримання. Хочете лікарні - платіть податки для їх утримання. Хочете покращення життя (більші зарплати) - покращуйте, розвивайте за свої ж податки власну інфраструктуру, будуйте заводи, залучайте інвесторів та ін. Які проблеми - ви ж самостійні, працюйте. Але з чим працювати, коли стартові умови для покращення життя населення відсутні, коли держава не заклала належний фундамент достатку своїх громадян, які б потім мали змогу творити свої ж громади. Чомусь наші можновладці забувають, що коли вони починали свій бізнес - вони ж мали стартовий капітал. Інакше не можна. А який стартовий капітал дадуть вони своїм виборцям перед реформою - мізерну мінімальну зарплату (менше 50 доларів на місяць - це ж ганьба для такої багатої ресурсами держави). І вони ще хочуть щоб з цього мізера населення починало розвивати свої громади?! Ну а вас тоді для чого ж ми вибирали - для констатації факту виборів, чи вашого збагачення? Спочатку піднесіть економіку нашої країни з колін, дайте своїм людям гідні доходи, а потім вже навіть можете самоусунутися хоч назавжди, як вам завгодно. А тоді наш народ, настільки працьовитий і розумний, зможе самостійно розбудовувати свою країну та громаду, без наказів зверху!!!

Я навів Вам лише кілька позицій щодо суперечливості адміністративної реформи на сучасному процесі становлення державності України. Думаю спеціаліст з даного питання значно більше розповів би Вам про цю проблему, та, що ймовірно, відкорегував би мої тези, можливо навіть окремі заперечив. Але, як я вже вказав у заголовку, це є думки пересічних українців, які мною тут були висловлені. Висновки робіть самі!!!