Сьогочасні люди-громадяни (свідки кінця ХХ – початку ХХІ століття) планети Земля прагнуть свободи, багато з них з перемінним успіхом борються за неї, а окремі вважають себе такими, що вже от-от звільняться від дії (впливу) соціального чи природного середовищ. Особливо актуальною ця проблема є для переважної частини сучасної молоді (умовний віковий діапазон: 14-25 років), яка свідомо або несвідомо, слідуючи неписаним (звичаєвим) правилам із загальної чи локальної історії людства, приєднується до усталених життєвих орієнтирів представників своєї популяції, їхніх норм поведінки та матеріально-духовних цінностей. Такі інтеграційні процеси, з однієї сторони, значно прискорюють темп підготовки (ініціації) молодого покоління Homo sapiens до дорослого життя, а з іншої – майже зовсім не сприяють раціонально-логічному пізнанню світу молодою людиною.
З точки зору перспективи на майбутнє саме остання позиція мене особливо тривожить. Річ у тому, що сучасна молодь, поряд із об’єктивно-експериментальною інформацією про природу людини та навколишнього світу, також отримує від старшого покоління інформаційні бази-системи різного характеру, які дуже часто суперечать не лише загальнонауковим постулатам, але й простому раціональному мисленню людини з пересічним інтелектом. У такий спосіб дорослі («щоб бути як всі…», «не бути білою вороною…», «не виділятися з людської маси…»), подекуди навіть не усвідомлюючи небезпеки своїх дій, «зв’язують» раціональні задатки власних дітей, поміщаючи їх в ті умовні «в’язниці», в яких, з ініціативи вже своїх батьків чи суспільства, вони самі давно живуть. Сьогодні, на жаль, такі невтішні процеси також обумовлюються галопуючим темпом загального прогресу людства, який, якщо пригадати історичну кон’юнктуру недалекого минулого людського виду, відчутно реформував зміст життя кожного його представника: основна умова для виживання – гроші, для отримання яких слід важко працювати, переважно фізично (сфера послуг); вільний від роботи час можна витратити на сім’ю, друзів, хобі, відпочинок; часу на інтелектуальний розвиток обмаль, як і для роздумів про саму людину, природу життя, Всесвіт…
Під дією усіх вищенаведених та інших не менш важливих умов, які безпосередньо корегують процес становлення сучасної людської особистості, у сьогочасних представників виду Homo sapiens дедалі частіше проявляються ознаки відсутності критичного мислення й певної інтелектуальної деградації, передумови та фундамент яких були закладені ще в юному чи підлітковому віці. А щоб виправити дану ситуацію, та щоб хоч якось реанімувати інтелектуальні функції головного мозку людини, потрібно за найменшої можливості заохочення молодих людей до індивідуальної та колективної розумової праці. Наприклад, однією з пріоритетних форм такої роботи можуть стати конференції, в ході яких її учасники (учні-студенти), оперуючи поглядами на певну проблему відомих людей-філософів та власними «філософськими думками» (домашні заготовки), вестимуть раціональні дискусії на актуальні теми свого сьогодення, що, у свою чергу, сприятиме посилення комунікативних здібностей всіх учасників та їх психічно-емоційному розвитку, накопиченню нових знань та досвіду, формування критичного світогляду.
У даній роботі спробую стати одним із доповідачів-опонентів «уявної конференції», який намагатиметься донести «усім учасникам» (сучасним молодими людям) свої думки-досвід про одну з важливих філософських проблем – «природу людської свободи». У даному випадку слід зазначити, що, у перспективі, бесіда на запропоновану тему чи найбільш раціональні відповіді на дане питання можуть «запропонувати» молодому поколінню людей якісно новий сценарій для майбутнього життєвого циклу. Одразу хочу наголосити, що наступна інформація не претендує на остаточну істинність, адже мої думки – це всього лиш продукт раціонального мислення пересічного громадянина планети Земля. А давайте вже почнемо…?! Шановні учасники конференції! Вашій увазі пропонується…
. . .
«Свобода людини…?! І що ж це…?! Цікаво, а чи можна розтлумачити словосполучення «свобода людини» доступними та простими словами? Та ще й таким чином, щоб це визначення без надмірних зусиль осягнули молоді представники виду Homo sapiens? Та звісно можна! Чому ж ні! Для цього непотрібно послуговуватись підручними словниками, тільки раціональним мисленням. Ось, наприклад, один із імовірних варіантів: «Свобода людини – це незалежність окремо взятої людини від когось або чогось». Перші враження читача від такої відповіді: «Це надто просто, скупо, примітивно…»; «Не можна опускати цей складний філософський алгоритм до відвертого примітивізму буденності…». Так, безперечно, змушений погодитись з такими чи аналогічними думками і, щоб надалі нікого не збивати з пантелику, хочу окреслити предмет даної роботи: наскільки, упродовж всього свого життя, пересічна людина є вільною та чи може вона бути повністю незалежною від будь-чого чи будь-кого?
Перед тим, як перейти до конкретики, варто було б виокремити із «свободи людини» її найважливіші (на мою суб’єктивну думку) сегменти: фізичну, особисту і духовну свободу. Хочу також зазначити, що всі наступні думки опиратимуться на мою суб’єктивну оцінку щодо змісту та перебігу циклу життя пересічної людини в сучасному історичному поступі. А тепер, з вашого дозволу, вже нарешті почну подорож строкатим світом свого раціонального мислення, яка, надіюсь, стане своєрідним «дороговказом» для сучасної молоді.
. . .
Фізична свобода людини – це незалежність людського організму (тіла) від світу людей, будь-яких об’єктів та умов навколишнього середовища. І тут одразу постає питання: «А чи таке взагалі можливо…?». Тож давайте це з’ясуємо!
Початком фактичного життєвого циклу кожного представника Homo sapiens можна вважати процес запліднення, в результаті якого формується зигота (містить повний подвійний набір хромосом нової людини). З цього часу і до появи на світ (внутрішньоутробний період), «новий» людський організм перебуває в абсолютній фізичній залежності від «свого» жіночого тіла та умов його існування. Народження – це найперший, проте дуже маленький крок до фізичної свободи. Адже, розірвавши комфортні зв’язки з організмом матері, маленька (несвідома) людина, на досить тривалий період життя, потрапляє у вимушену фізичну залежність від своїх батьків, родичів, сторонніх людей, особливостей розвитку людської цивілізації, природного середовища…
З кожним новим днем свого перебування в цьому світі дитина присвоює собі окремі виміри фізичної свободи (перше слово, перший крок, перша дія…). А ось про фізичну незалежність доволі високого рівня можемо говорити лиш тоді, коли людина матиме змогу самостійно забезпечувати переважну більшість природних потреб, необхідних для існування власного організму. У даному випадку слід зауважити, що, на превеликий жаль, певні обмеження фізичної свободи переслідуватимуть більшість людей упродовж всього їхнього життя. Так, наприклад, на ефективність фізичного функціонування людського організму завжди будуть здійснювати вплив такі умови як сім’я і друзі, інші люди, дім, робота, регіон проживання, природа, випадкові обставини…
Чому сучасним людям, попри неймовірний технологічний прогрес свого виду, надзвичайно важко (можна сказати – майже нереально) наблизитись до абсолютної фізичної свободи від навколишнього світу та його природи? Річ у тому, що вимоги сьогочасної постіндустріальної епохи дуже рідко дозволяють людині фізично відмежуватись від соціального й матеріального світів собі подібних, іншими словами – стати аскетом-відлюдником. Зокрема, для реалізації поставленої мети, «людині-пустельнику» потрібно буде вирішити наступні проблеми: де знайти на Землі таке місце (щоб без інших людей, безпечне для людського тіла…), щоб там можна було фізично усамітнитись; потрібно буде якимсь чином підтримувати фізичний стан та здоров’я свого тіла (природні об’єкти-форми житла, одягу, їжі, засобів гігієни, захисту від представників фауни і флори; відсутність елементарних медичних препаратів, пошук та освоєння альтернативних ліків природного походження…); наявність в людини-кандидата інтелектуальної основи (пояснення, оправдання, світоглядна позиція…) для своїх аскетичних устремлінь, без якої перехід від просоціального до самітницького способу життя можна порівняти з неусвідомленим рухом від усталених в суспільстві крайнощів-порядків до невідомих життєвих орієнтирів. Поряд із цим, навіть якщо людина, яка планує фізично відмежуватись від звичного їй світу людей, якимсь чином все ж зуміє вирішити наведені вище проблеми, тоді перед нею постане останнє і, імовірно, найважливіше питання: «А чи тепер я справді фізично вільний(-на)?». І тут, на жаль, будь-який адекватний «шукач» прийде тільки до однієї відповіді: «Так, я можу фізично відмежуватись від світу людей! Це так… Звісно! Але от тільки здобути абсолютну фізичну свободу не зумію ніколи, хіба що... Хм… Адже моє тіло…, мій організм існує та функціонує тільки тому, що так «хоче» Космос (Сонце, Місяць, космічна радіація, дрейфуючі космічні об’єкти…), а ще цього «бажає» природа Землі (повітря, вода, озоновий шар, земля, рослини…).
Ви запитаєте: «А чому не було завершено речення, де йшла мова про те, що здобути абсолютну фізичну свободу людина не зуміє ніколи, хіба що…?». Шановні, тут все просто. Річ у тому, що цю думку було б доречно закінчити словами, яких люди бояться – «...біологічна смерть». Так, саме вона начебто повинна дарувати людині фізичну свободу, хоча й дуже примарну. Чому начебто повинна…, чому примарну…? Річ у тому, що після смерті людське тіло не зникає безслідно – воно стає енергетичним ресурсом для багатьох представників флори і фауни планети Земля. Разом з тим, смерть фізичної оболонки людини не передбачає ліквідацію пам’яті (інформації) про цю людину, яка, якщо добре постаратись, буде зберігатись людьми упродовж тривалих періодів, а може навіть й до останнього дня існування всього людства.
. . .
Особиста свобода людини – це незалежність людини від світу людей. Такий сценарій можливий тільки тоді, коли в людини сформується свій власний світогляд, який, за сприятливих умов, обумовить її фізичну або ж духовну реінтеграцію від вже звичного світу Homo sapiens. А до цього часу, як би сумно це не звучало, людина являється «рабом» міжнародних організацій, кордонів своєї та інших держав, державних структур, ідеології панівної еліти, нормативно-правових актів, бюрократії, документів, грошей, приватних установ, силових структур, урбанізації, правил дорожнього руху, комунальних послуг, культурної спадщини, релігійних практик, звичаєвих норм, сімейних звичаїв, соціального оточення, науки, інформації, вербальних систем…. Продовжувати цей перелік нема сенсу, адже він, подекуди, майже безкінечний. Вся права в тому, що, на превеликий жаль, упродовж всієї історії розвитку власного виду, людина фактично добровільно-примусово, за допомогою свого ж інтелекту і власного тіла, спершу побудувала навколо себе різного роду системи та похідні-взаємозалежні від них підсистемні структури (іншими словами – «умовні в’язниці»), куди добровільно «запакувала» саму себе, а також наперед зобов’язала вступити (стати активним або пасивним гравцем, зіграти певну роль…) туди своїх нащадків (майбутні покоління) та передбачила умови (правила) перебування в цих «тюрмах»!
Одним із прикладів такого ув’язнення є сучасні мегаполіси, які можна назвати «неоконцтаборами ХХІ століття», де живуть правоздатні люди з «умовною дієздатністю». Чому «умовною»? Ось дуже стислий огляд звичного розпорядку дня типового мешканця…, тобто «учасника-жертви» урбанізації: будильник (половина сьомої/сьому/половина восьмої ранку); сніданок; робота; похід в супермаркет за покупками; соціальні мережі/похід в кіно/хобі; вечеря; короткий відпочинок (сон); будильник… Саме в такому чи дуже схожому ритмі пересічного людина, від свого повноліття або ж здобуття відповідної освіти, проживає всі робочі дні в році, а далі – десятках років аж до пенсії, яка своїм змістом не надто відрізняється від попереднього (допенсійного) періоду в житті. А як Ви вважаєте, на що схожий цей «життєвий розклад»?! З чим можна його порівняти?! І це тільки один приклад із тисяч реальних! Ось тому останнім часом, скажу Вам чесно, мені, насправді, жаль людей… Річ у тому, що, на мою думку, практично всі представники виду Homo sapiens, яким сліпа еволюція дала, імовірно, найрозвинутіший та найскладніший в біологічному аспекті «орган» (головний мозок) на Землі, а можлива навіть у цілому Всесвіті, свідомо (адже більшість людей все добре розуміють) опустили себе до стадії розвитку примітивної живої істоти дораціонального періоду еволюції власного виду, що повільно руйнує свій організм, свою популяцію, свій ареал існування, свою планету.
. . .
Духовна свобода людини – це незалежність від «інтелектуально-духовних істин» (наукових знань і теорій, постулатів релігійних практик, звичаєвих уставів, культурної спадщини…) життя людства. Варто зауважити, що здобуття людиною духовної свободи, насправді, дається найважче. Проблема в тому, що всі «інтелектуально-духовні істини» кожна людина отримує вже в готовому вигляді: спершу від своїх батьків та рідних (причина – неусвідомлена довіра дитини), а згодом від навколишнього соціуму (причина – «…більшість, імовірно, все таки права, такий порядок життя!») та світової спільноти (причина – «…ця нова більшість, про яку я дізнався(-лася) через мережу Інтернет чи ЗМІ, точно володіє істинними знаннями!»). Таким чином можна констатувати, що пересічна людина, упродовж всього свідомого життєвого циклу, щодень «сповідує» та оперує сформованими в далекому історичному минулому (людьми) «інтелектуально-духовними істинами», що сприймаються нею як реальні істини, яких справді слід дотримуватись. Винагородою за це, практично у всіх випадках, стає інтелектуальний та психічно-духовний комфорт в житті, а також відповідний соціальний статус.
Після такого неординарного твердження, наведеного мною вище, одразу постають такі питання: «Чому переважна більшість людей пристосовуються до цих «інтелектуально-духовних істин?»; «Чому вони навіть не намагаються шукати певні альтернативні ідеї до усталених в суспільстві поглядів?»; «Чому не пробують стати на шлях пошуку власної істини?». Ви маєте право не погодитись з наступними думками, проте вони мої, вони важлива частина мого світогляду, власного досвіду, раціонально-емпіричного пізнання світу:
- на пошук власних істин в людини бракує вільного часу, оскільки його повністю з’їдають галопуючий темп та стиль (зміст) її життя;
- людині психічно дуже важко виділятись (бути білою вороною) з-поміж собі подібних, простіше жити як всі інші живуть, оскільки: «А хто я…?», «Що я можу знати?», «Їх більше…», «Вони, імовірно, краще знають…»;
- людина, перед тим як повністю відмовитись від звичних для більшості «інтелектуально-духовних» істин-ідеалів, повинна мати певні раціональні нариси своїх нових-майбутніх життєвих орієнтирів (психіка людини потребує прив’язки до будь-якої істини, а інакше – шизофренія), сформованих в процесі внутрішнього інтелектуального дискурсу, що згодом стануть основою її власного реформованого світогляду; та це зробити вкрай непросто, оскільки:
- людина дуже часто не володіє потрібним багажем знань, звідки вона матиме змогу черпати інформацію про альтернативні варіанти «інтелектуально-духовних істин»;
- завжди існує ризик того, що людина-шукач, не скориставшись при цьому раціональними можливостями власного інтелекту, бездумно (несвідомо) запозичить собі альтернативний (чийсь, чужий) досвід іншої людини, що, у підсумку, приведе цього шукача до тієї ж «крайності-істини», в якій він щойно засумнівався чи відмовився, але вже під зовсім новою й багатообіцяючою вивіскою.
- неусвідомлене відсторонення від тих первісних істин-ідеалів, які людині нав’язали її батьки чи соціум, може підштовхнути її до іншої крайності – вона, на приховану вимогу своєї психіки, почне сповідувати те, що знову буде обмежувати її свободу.
. . .
Підсумувати вищесказане можна наступними думками:
- сьогодні (на початку ХХІ століття) кожна людина переважно самостійно, або ж під впливом різних факторів, формує та регламентує модель власної (особистої) ролі в системі живих організмів на планеті Земля: асимільований суб’єкт, пристосуванець, революціонер (бунтар);
- упродовж всього життєвого циклу людини, найважливішою передумовою (запорукою, гарантією, першопричиною…) її фізичної, особистої і духовної незалежності є наявність в неї самої розвинутого раціонального мислення, яке, у свою чергу, є основою людського інтелекту;
- розвинутий інтелект (має змогу осягнути природу життя; може створювати та руйнувати міфи; уміє формувати нові «людські істини», нові ідеали та орієнтири…) буде обумовлювати, насамперед, духовну людську свободу, яка надалі регламентуватиме особисту та фізичну свободу свого носія;
- рівень інтелектуального розвитку людини визначає зміст її фізичної та особистої незалежності (свободи);
- людина, яка не має повноцінного доступу до інформаційного поля людей (інформація – важлива складова інтелекту), не має змоги осягнути свою фізичну та особисту залежність від будь-чого чи буду-кого: нема простих чи яскравих прикладів-альтернатив, нема розуміння свого стану;
- представник виду Homo sapiens, який оперує багатим інформаційним багажем, має більший вибір («за» і «проти», причин і наслідків, аргументів і контраргументів, умов, висновків, теорій, гіпотез, думок…); йому не так важко редагувати свої духовні пріоритети, оскільки він має багато альтернативних-запозичених думок чи навіть своїх власних;
- духовна свобода вкрай індивідуальна (кожен має право на свою власну), вона може збігатися із «масовою свободою-несвободою» більшості або ж постати в якісно новому спектрі, що, за сприятливих умов та обставин існування організму (біологічної оболонки), дозволить людині стати фізично чи особисто вільною.
. . .
Закінчити дану роботу варто було б вкрай доречним запитанням, на яке кожен із Вас особисто (сам собі) повинен дати раціональну відповідь: «Чи насправді людям потрібна свобода, що вони з нею будуть робити?!».