Історія виникнення та основні принципи буддизму

Я не поклоняюся Будді, але віддаюся дхармі, його навчанням,

і шаную його як посудину, як посланця

Буддизм, згідно більшості словників, одна з найбільших та найвпливовіших світових релігій. Разом з тим, оскільки поняття «Бог» певною мірою є «чужим» для буддизму, його, зокрема, можна вважати духовно-етичним шляхом або, як зазначають окремі буддисти, «життєвою філософією».

Необхідність розгляду запропонованої тематики на сучасному етапі розвитку світу вкрай актуальна. По-перше, з кожним днем людство дедалі частіше звертається до релігійно-філософських вчень, у тому числі й буддизму. По-друге, нині у світі близько 360 млн мирян, які сповідують буддизм. І по-третє, буддизм запропонував своєрідну «дорожню карту правильного життя людини», яка, попри різні віросповідання та світоглядні матриці кожного індивідуума планети Земля, залишається актуальною (звісно без врахування самих буддистів) вже більше 2,5 тис. років.

Засновником буддизму є Сіддхартха Гуатама (близько 563–483 рр. до н. е.), який походив із відомого на той час клану царів Шакья (м. Лумбіні, сьогодні Непал). В одній із історій про дитинство майбутнього Будди говориться, що його матері Майі приснилося, ніби до її утроби увійшов білий слон. Сон розтлумачили як знак того, що цариця стане матір’ю великої людини. Через десять місяців Майа дійсно народила сина, який отримав ім’я Сіддхартха («Той, що досягає мети»). Дитина, згідно легенди, відразу ж після народження стала на ноги і сказала: «Небеса – зверху, небеса – внизу», що означало: «Я ідеальний і на небі, і на землі». Місцевий праведник Асита, побачивши дитину, сказав: «Ця дитина стане Буддою, проте я вже надто старий і не доживу до того часу, щоб послухати його повчання». Тоді цар покликав брахманів, щоб ті «визначили» майбутнє принца. Один із них промовив: «Царевич пізнає земні страждання, покине свій дім, відречеться від багатства і стане великим духовним учителем». Щоб пророцтво ніколи не збулося батько до кінця життя заборонив Гуатамі покидати стіни свого дому.

До 29-річного віку Сіддхартха жив в розкоші, вчився військовій та управлінській справі. Цар пишався успіхами сина й переконував себе, що усі пророцтва безпідставні. Проте доля все вирішила по іншому. Згідно переказів, Сіддхартха разом із слугою, таємно від батька кілька разів ходив за стіни свого палацу. Там він побачив скаліченого старістю злидня, побачив хворого, а згодом похорон. Сіддхартха тоді усвідомив, що усі палацові скарби не врятують його від неминучої старості і смерті. Нарешті він зустрів аскета-ценця (садху), який символізував для нього образ, позбавлений страждань. Після довгих роздумів Сіддхартха покинув палац, дружину, дитину і відправився на пошуки учителя (гуру), щоб той наставив його на шлях істинний.

Сіддхартха прожив шість років з садху, звертався до різних гуру за настановами, вів життя строгого аскета (годинами присвячував себе медитаціям та йозі). Усе це виснажило його тіло. Він перебував на межі смерті, але так і не наблизився до мети. Розчарувавшись, Сіддхартха сів біля дерева (баньян, бодхі) на березі ріки Найранджані в околицях Гайі (сьогодні штат Біхар, Індія). Так він просидів медитуючи чотири тижні. У ті дні Сіддхартху, який вже майже досягнув просвітлення (золоте сяйво навколо тіла) побачила місцева жінка Суджата, яка думала, що це дух дерева. Вона сказала: «Великий! Людина ти чи Бог, прийми від мене цю пожертву (в честь народження сина) й досягни тієї мети, до якої ти прагнеш». Поївши Сіддхартха кинув чашу у воду і сказав: «Якщо я зможу знайти істину, то чаша попливе проти течії». Чудо відбулося. Тоді Сіддхартха вирішив сидіти під деревом доки не досягне просвітлення (нірвани). Згідно з переказами, в ті дні він пережив духовне протистояння із демоном Мара, який увесь час спокушав його, переконував зійти з наміченого шляху.

В одну з таких ночей Сіддхардха досягнув просвітлення. Світанок він зустрів вже Буддою («Просвітленим»). Гуатама побачив усе пережите ним в попередніх життях, як мільйони істот постійно народжуються і помирають (карма) подібно до величезного колеса перероджень (самсара) і як можна зупинити це колесо (зупинити переродження людини та досягти просвітлення (нірвани)). Будда тоді ж вирішив, що зможе навчити людей, як прийти до просвітлення.

Під час своєї першої проповіді Будда висунув «Чотири благородні істини», які обґрунтовують доктрину спасіння людини: 1. Усе життя складається із страждань; 2. Причина страждань – жадоба до буття (безмежні бажання людини); 3. Щоб перестати страждати, треба звільнитись від бажань (придушити бажання жити); 4. Кожна людина має можливість для спасіння («Восьмискладовий шлях спасіння»): праведне бачення і погляди, праведні бажання, праведне слово, праведна поведінка, праведний спосіб життя, праведне устремління, праведне мислення, праведне самозаглиблення. 

Буддизьке вчення містить три принципи, які відрізняють його від інших релігій: анітья (визнання змінності світу), анатман (відсутність вічної безтілесної душі), духкха (визнання життя як постійного страждання).

Підсумовуючи вищесказане слід зазначити, що історія виникнення буддизму та особистість його засновника Будди (Сіддхартхи Гуатами) овіяна багатьма переказами, легендами, іноді здогадками та припущеннями. До слова, на основі схожих «джерел» формувалися й інші релігійні системи. Будда не вважав себе Богом чи унікальною людиною, а лише зразком або ідеалом для інших. Так, згідно тих же переказів, Будда розповідав історію про людину-ніббута, яка досягла нірвани. Така людина, учив Будда, гідна пожертв. Брахман на знак поваги запропонував Будді священний пиріг, але той відмовився. Брахман засмутився і зніяковів. Він знову запитав, хто ж гідний пожертв. Будда знову розповів про ніббута. «Але хто ж це, як не ти, о Будда, гідний усіх пожертв світу»?! Річ у тому, що Будда, говорячи про людину-ніббута, мав на увазі не конкретну особу, але лише ідеал, за яким можуть йти або прагнуть здобути. Що знайшов він, зможуть знайти й інші. Будда лише допомагає досягти просвітлення, він не є Богом. Істина знаходиться в кожній людині, потрібно лише її віднайти в собі, осягнути, показати та допомогли зрозуміти іншим.

Список використаних джерел

1. Будда // 100 человек, которые изменили ход истории. – 2008. – № 26. – С. 6–13. 2. Лубський В. Релігієзнавство : [підручник] / В. Лубський, В. Теремко, М. Лубська. – К. : «Академвидав», 2006. – 432 с. 3. О’Доннел К. Религии мира / К. О’Доннел. – Харьков, Белгород : «Клуб семейного досуга», 2012. – 191 с. 4. Шугаєва Л. Релігії світу : [навчальний посібник] / Л. Шугаєва. К. : «Академвидав», 2011. – 256 с.

Європейський Союз: історія, інтеграція, перспективи України

У другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. Європейський континент значно зміцнив свої економічні та геополітичні позиції в світі. Це стало можливим завдяки старанням таких відомих постатей як В. Черчілль, Р. Шуман, П. Г. Спаак, Ж. Моне,

А. де Гаспер, К. Аденауер, Е. Давіньон та Ж. Л. Делоп. Їх панєвропейські ідеї лягли в основі концепції Європейського Союзу (ЄС), який поєднав у собі ознаки міжнародної організації і держави, проте формально не є ні тим, ні іншим. ЄС також не є суб’єктом міжнародного публічного права (суб’єкти – лише країни-члени ЄС), проте має повноваження на участь в міжнародних відносинах.

Актуальність теми означена особливим місцем в геополітиці, міжнародних відносинах та зовнішніх справах країн сучасного світу європейської інтеграції загалом, та Європейського Союзу зокрема, а також «асоціативним» статусом України щодо ЄС.

Ідея створення аналогії США в Європі («Сполучених штатів Європи») значно актуалізувалася після Другої світової війни. 19 вересня 1946 р. із такою ініціативою виступив В. Черчілль. Як результат, 1949 р. була створена Рада Європи (РЄ).

Неофіційним початком європейської інтеграції вважають 9 травня 1950 р. У цей день міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн («декларація Шумана»). План Р. Шумана було реалізовано 18 квітня 1951 р. – підписано Паризький договір про створення Європейської спільноти вугілля і сталі (ЄСВС), куди увійшли Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція.

23 березня 1957 р. країни-члени ЄСВС уклали «Римські договори»: Договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), Договір про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євроатом).

Упродовж 1968–1969 рр. завершується формування зони вільної торгівлі, митного союзу та спільного ринку (трьох етапів інтеграції) ЄЕС.

У 1979 були проведені перші прямі вибори в Європейський парламент.

7 лютого 1992 р. у Маастрихті підписано Договір про Європейський Союз, який набрав чинності 1 листопада 1993 р. (ЄЕС, ЄСВС, Євроатом – ЄС).

1 червня 1998 р. розпочав роботу Європейський центральний банк.

У 1997 р. між країнами-членами ЄС укладено Шенгенську угоду про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу.

26 лютого 2001 р. підписано Ніццький договір, за яким квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів, зокрема майбутніх членів – країн Центрально-Східної Європи.

1 січня 2002 р. до готівкового обігу введена єдина грошова одиниця ЄС – євро.

17-18 червня 2004 р. на Саміті ЄС у Брюсселі схвалено текст Конституції ЄС, яка, через незгоду з її текстом населення Франції та Нідерландів, на даний час не вступила в дію.

У грудні 2007 р. глави держав і урядів ЄС підписали Лісабонський договір про реформу Європейського Союзу (набув чинності 1 грудня 2009).

З-поміж інститутів ЄС слід виділити наступні (основні): Європейська Рада, Рада Європейського Союзу (Рада Міністрів), Європейська комісія, Європейський парламент, Європейський суд, Палата аудиторів (Рахункова Палата), Європейський Омбудсмен, Європейський центральний банк, Європейський інвестиційний банк, Європейський Банк Реконструкції і Розвитку, Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів.

На початку 1970-х років, паралельно нормативно-правовому та інституційному оформленню, відбувалося розширення: 1 січня 1973 р. членами ЄЕС (з 1992 р. – ЄС) стали Велика Британія, Данія, Ірландія; 1 січня 1981 р. – Греція; 1 січня 1986 р. – Іспанія, Португалія; 1 січня 1995 р. – Фінляндія, Австрія, Швеція; 1 травня 2004 р. – Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія; 1 січня 2007 р. – Болгарія, Румунія (27 членів).

Процедура вступу до Європейського Союзу включає наступні етапи: консультативний (до подання країною заявки про вступ); оцінювальний (між поданням заявки та початком переговорів); переговорний (між відкриттям переговорів про членство до закриття переговорних позицій по розділах aquis); ратифікаційний; імплементацій ний.

Держава, що претендує на членство в ЄС, повинна бути європейською (географічний критерій) та поважати і дотримуватися таких цінностей як верховенство права, визнання основних людських прав і свобод (політичний критерій). Разом з тим, обов’язковими для імплементації країною-кандидаом є Копенгагенські критерії (ухвалені 21-22 червня 1993 р.) та acquis communautaire («Доробок Спільноти»). Поряд із вище окресленими Європейська комісія бере до уваги також й «приховані» критерії членства. Зокрема, держава-кандидат повинна: бути членом Ради Європи; бути учасницею Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р.; бути членом НАТО (Північноатлантичний Альянс); бути членом СОТ (Світова організація торгівлі); вирішити усі свої територіальні спори з сусідніми країнами.

З моменту свого створення Рада Європи завжди відчувала необхідність надання Європі символи, з яким кожен з її жителів міг би себе ототожнювати. 8 грудня 1955 р. Рада міністрів ЄС затвердила європейський прапор: на синьому тлі вишикувані в коло золоті зірки, що символізує солідарність і гармонію між народами Європи. Число «12» (за кількістю зірок) символізує повноту, досконалість і неподільність. Європейський гімн було ухвалено РЄ у 1972 р., який є прелюдією до “Оди радості” з Дев`ятої симфонії (1823 р.) Бетховена з аранжуванням Герберта фон Караяна. Без слів, універсальною мовою музики, гімн виражає ідеали свободи, миру та солідарності, на яких тримається Європа. Гаслом ЄС є вислів: «Єдині у розмаїтті», який означає, що завдяки ЄС мешканці європейських країн поєднуються у співпраці заради миру і добробуту, а численні культури, традиції та мови держав Європи є безцінним активом цього континенту. День Європи – 9 травня («декларація Шумана»). Валюта – євро.

У березні 2007 р. Європейський союз та Україна розпочали переговори щодо укладання Угодою про асоціацію. Серед асоціативних вигод для Україні досить актуальними будуть двосторонній діалог на різних рівнях, «тиск» Союзу щодо проведення реформ в країні (вимога Угоди про асоціацію) та фінансова допомога ЄС.

Отже, панєвропейські ідеї ХХ ст. спричинилися до появи та становлення одного з найвпливовіших в світі у політичному та економічному аспектах об’єднання – Європейського Союзу, до якого вже на початку ХХІ ст. може приєднатися й Україна.

Список використаних джерел

1. Офіційний сайт Представництва Європейського Союзу в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eeas.europa.eu/delegations/ukraine/index_uk.htm

Загальні тенденції президентських кампаній у Польщі (1989–1990 рр.)

Білянський О. В. Загальні тенденції президентських кампаній у Польщі (1989–1990 рр.) / О. В. Білянський // Аркасівські читання : матеріали І Міжнародної наукової конференції, (14–15 квітня 2011 р.). – Миколаїв: МДУ імені В. О. Сухомлинського, 2011. – С. 114–117.

Інтелектуальна власність охороняється Законом України!!!

У статті висвітлено основні тенденції президентських виборів в Польщі 

у 1989 р. та 1990 р. 

Ключові слова: Польща, Президент, вибори

Актуальність даної теми випливає з можливості врахування країнами світу, а Україною, зокрема, історичного досвіду Республіки Польща щодо відновлення та поетапного становлення демократичних інститутів (в даному випадку – інституту Президента). Необхідність дослідження проблеми посилюється також й надзвичайно великим значенням періоду 1989-1990 рр. для регіону Центрально-Східної Європи загалом, а Польщі зокрема. Оскільки саме в кінці 80-х рр. на поч. 90-х рр. ХХ ст. в цих країнах відбулися революційні зміни, які спричинилися до зміни політичного вектора держави (від комунізму до демократії). 

В процесі підготовки даного дослідження були використані праці таких польських науковців, як А. Дудека [1] та В. Рошковського [2]. Не оминули загальних аспектів окресленої проблеми українські й російські дослідники. Найбільш значущі та дискусійні питання знайшли своє відображення у працях Л. Зашкільняка [3], І. Поліщука [4], Ф. Рудича [5] та М. Бухаріна [6] і Ю. Новопашина [7]. 

«Демократична революція» 1989 р. та компромісні рішення «круглого столу» (лютий-квітень 1989 р.), в Польщі відновили процес становлення демократичних інститутів, в тому числі й традиції Президенства, що стало контрпропозицією влади під час засідань, яка мала на меті «розбавити» висунуті «Солідарністю» вимоги й «сприймалася не інакше як певна гарантія збереження влади комуністів» [5, с. 329]. Передбачалося, що на спільному засіданні Сейму та Сенату главою Польської держави повинен бути обраний представник Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) в особі В. Ярузельського. 7 квітня 1989 р., згідно цього плану та попередніх домовленостей, відбулося надання досить широких повноважень майбутньому главі держави: можливість головування на засіданнях уряду, розпуску парламенту, введення надзвичайного стану, здійснення вирішального впливу на формування оборонної й зовнішньої політики країни [8]. 

Єдиною перешкодою на шляху досягнення поставленої мети були майбутні парламентські вибори, заплановані на червень 1989 р. Але й тут тогочасна парламентська більшість, враховуючи встановлені під час засідань квоти для усіх партій (60 % – для коаліції ПОРП та її союзників, 5 % – світських християнських об’єднань, 35 % – безпартійних (фактично опозиції) [3, с. 651], була впевнена у своїй перемозі. 

Проте за результатами волевиявлення партія влади зазнала поразки і втратила позиції в суспільстві. Розуміючи ситуацію та ставлячи під сумнів своє обрання Національними зборами 30 червня 1989 р., В. Ярузельський відмовляється брати участь у президентських виборах. Крім недовіри до кандидатури генерала з боку окремих членів його ж партії, була відомою також й позиція членів «Солідарності» щодо цього питання. Ще в ході засідань «круглого столу» опозиціонер А. Міхнік заявив, що «підтримка кандидатури В. Ярузельського на посаду Президента означала б і схвалення військового стану, а це для «Солідарності» неприйнятно. Справа не в самій особистості генерала, а в символі. Люди скажуть, що ми продались комуністам» [7, с. 174]. Лідер «Солідарності» та його соратники також не наважилися брати на себе відповідальність за країну й пропонувати свою кандидатуру. «Ми не були готові!» – заявив один із провідних діячів опозиції – Т. Мазовецький [9, с. 15]. 

Можливим варіантом вирішення даної політичної ситуації стала концепція А. Міхніка, викладена у його статті, опублікованій 3 липня на першій сторінці «Газети Виборчої» під назвою «Ваш президент, наш прем’єр». Основна думка автора зводилася до можливості «союзу демократичної опозиції з реформаторським крилом табору влади», результатом якого було б «порозуміння, згідно з яким, обраним президентом залишається кандидат від ПОРП, а посада прем’єра та можливість формування уряду надається кандидату від «Солідарності»» [1, с. 44]. 

18 липня, згідно з наведеним вище сценарієм, В. Ярузельський висуває свою кандидатуру на посаду Президента Польщі. Суттєвий вплив на зміну рішення останнього здійснила підтримка його намагань з боку М. Горбачова під час ради ОВД та візит Президента США Д. Буша, який 10-11 липня провів зустрічі з Л. Валенсою та В. Ярузельським. Після зустрічі з останнім лідер США заявив наступне: «зрозумівши, що його відмова висунути свою кандидатуру може спричинитися до жахливої нестабільності в країні, я наполіг, щоб він ще раз обдумав своє рішення» [1, с. 47]. 

19 липня 1989 р. Національні збори обрали Президентом Польщі В. Ярузельського. У голосуванні брали участь 544 посли і сенатори з 560 членів парламенту (270 – підтримали, 233 – проти, 34 – утрималися, 7 – не проголосували) [2, с. 405]. Вирішальну роль при цьому зіграла значна частина представників від Громадянського парламентського клубу (ГПК), які віддали свої голоси за представника ПОРП. Таким чином, вважає Ю. Новопашин, представники Солідарності не втримавшись від демонстрації власної переваги, зробили своєрідний подарунок із своєї сторони, як переможців [7, с. 184]. 

Не довго новообраному гаранту Конституції довелося виконувати свої прямі обов’язки, оскільки вже наприкінці січня 1990 р. з політичної арени зійшла ПОРП, яка більше чотирьох десятиліть володіла монополією на владу, оголосивши про свій саморозпуск. Наслідком цого стала втрата політичної підтримки чинного Президента а також фактичний перехід важелів законодавчої та виконавчої влади до представників «Солідарності». 

Цим скористався лідер «Солідарності», який, окрім заяви про бажання взяти участь в майбутніх президентських виборах та проведення кампанії по збору підписів під петицією негайної відставки генерала з посади Президента, намагався при будь-якій зустрічі з В. Ярузельським «нагадати», що його перебування на даній посаді добігає кінця. 19 вересня, не бажаючи ще більше загострювати ситуацію в країні, чинний глава держави попросив сейм зменшити тривалість його повноважень [7, с. 185]. Його ініціативу та бажання Л. Валенси стати керманичем Польщі, підтримав примас римо-католицької церкви Ю. Глемп, який 28 вересня організував зустріч найбільш впливових діячів політичної еліти Польщі (27 осіб) [1, с. 109] 

Відповідно до проведених переговорів, в ході яких було погоджено подальші заходи щодо оновлення керівництва країни, 22 вересня 1990 р. В. Ярузельський погодився достроково скласти президентські повноваження. У свою чергу парламент 27 вересня 1990 р. вніс відповідні поправки до Конституції Польщі та ухвалив Закон «про вибори Президента Республіки Польща», згідно приписів якого 25 листопада 1989 р., вперше в історії країни, повинні були відбутися вибори Президента Польщі на таких умовах: глава держави повинен обиратися загальним таємним голосуванням усіма виборцями (ст. 4-5) на п’ятирічний термін (ст. 8). Право висувати свою кандидатуру має будь-який громадянин Польщі, який досяг 35-річного віку й користується усіма виборчими правами. Для висунення кандидата на найвищу посаду в державі потрібно було зібрати не менше 100 тис. підписів польських громадян (ст. 40) [10]. 

2 жовтня 1990 р., після призначення маршалком Сейму майбутніх виборів на 25 листопада, розпочалися передвиборні перегони за участі: Р. Бартотце (Польська селянська партія (ПСП)), В. Цімошевича (Соціал-демократія Республіки Польща (СДРП)), Т. Мазовецького (прем’єр-міністр з 24 серпня 1989 р.), Л. Мочульського (Конфедерація незалежності Польщі (КНП)), С. Тимінського (бізнесмен) і Л. Валенси («Солідарність») [11]. Останній, разом із главою уряду, мав найбільш реальні шанси на перемогу. Зокрема, великі можливості щодо ефективного проведення виборчої кампанії були у Т. Мазовецького, який міг здійснювати вплив на теле і радіокомпанії. Але, як надзвичайно вдало підкреслює А. Дудек, можливості ті, однак, треба було вміти вдало використати, чого, нажаль, пр’ємєр-міністр не зумів. Саме тому його популярність серед поляків стрімко падала. Зокрема, якщо в першій половині жовтня за нього мали намір голосувати 45-50 % потенційних виборців, на початку листопада 30-35 %, то вже під кінець виборчої кампанії тільки 25 % [1, с. 112; 115]. 

Кампанія ж Л. Валенси була яскравою та динамічною. Його кандидатуру підтримало близько 220 політичних партій та громадських організацій. Замість 100 тис. необхідних для реєстрації кандидата в президенти підписів громадян штаб лідера «Солідарності» надав аж 650 тис. Зміст передвиборчої програми останнього був типово популістським. Він закликав виборців «брати справи у свої руки» та обіцяв «сто мільйонів злотих кожному». Йшлося про доступний кредит на індивідуальну підприємницьку діяльність [6, с. 46]. Незважаючи на масове використання у виборчій кампанії чорного PR та постійні звинувачення кандидатами один одного у минулих «гріхах», згідно опитувань суспільної думки, близько 90 % громадян Польщі надавали цим виборам надзвичайно великого значення для країни в цілому. Дещо менше число опитаних (74 %) вважали майбутні вибори важливими для себе особисто [12]. У даному випадку варто зазначити, що поляки покладали на результати цього волевиявлення великі надії й сподівалися на якісні зміни, які б спричинилися до ефективної розбудови демократії в країні та покращення власного становища. 

Результати першого туру голосування 25 листопада 1990 р., в якому взяли участь 60,6 % виборців, стали сенсацією як для виборців, так і для самих кандидатів. Окрім прогнозованої перемоги Л. Валенси, який отримав 39,96 % голосів, найбільшою несподіванкою став неочікувано високий результат (23,1 %) канадського бізнесмена С. Тимінського, який зумів відсунути Т. Мазовецького (18,08 %) на третю позицію [11]. Одну з причин такої значної підтримки поляками представника бізнесу з Канади 27 листопада назвав маршалок Сейму М. Казакєвич в розмові з прем’єр міністром: «…вони хотіли мати когось справді незалежного» [1, с. 124]. У зв’язку з тим, що ніхто з кандидатів не отримав потрібних 50 % голосів, на 9 грудня було заплановано другий тур, напередодні якого прихильники Т. Мазовецького та лідера «Солідарності» об’єдналися в своєму бажанні віддати голоси за колишнього лідера опозиції. У другому турі виборів, при явці до урн 53,4 % виборців, перемогу здобув Л. Валенса, який обійшов свого прямого конкурента, С. Тимінського (25,75 %), набравши 74,25 % голосів [11]. 

Новообраний Президент наступним чином прокоментував результати волевиявлення: «влада забила гол у свої ворота» [5, с. 329]. Суть цієї думки в тому, що влада, намагаючись зменшити роль опозиційних сил в уряді, після неочікуваних результатів виборів сама виявилася в ролі опозиції. 

На думку Ю Новопашина, «…президентські вибори 1990 р. можна вважати крахом політичної моделі, що сформувалася за «круглим столом». Після них Польща повністю змінила державний устрій та вступила на новий етап історичного розвитку [7, с. 185-186]. З поглядом цього дослідника погоджується І. Поліщук, який вважає, що в кінці 1990 р. «відбулася символічна подія для новітньої історії: лідер опозиційного руху «Солідарність» став всенародно обраним главою Польської держави» [4, c. 39]. 

22 грудня 1990 р. під час інавгурації Президент Польщі в екзилі Р. Качаровський вручив президентські регалії новообраному главі держави (після поразки Польщі у 1939 р. в еміграції були створені вищі органи влади країни, які збереглися й після війни). У своїй інавгураційній промові Л. Валенса проголосив створення ІІІ Речі Посполитої. 

Підсумовуючи вище сказане, варто зазначити, що до якісних системних змін, які мали місце у Польщі наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст., спричинилися рішення «круглого столу», на основі яких майже за 2 роки (1989–1990 рр.), в тому числі й шляхом обрання Президента, вдалося перевести суспільно-політичний розвиток країни на нові правові та демократичні рейки. Першим кроком в цьому напрямку стали президентські вибори червня 1989 р., результатом яких стало обрання глави держави (представника ПОРП) в стінах парламенту, а не громадянами країни, як це заведено в більшості країн світу. Незважаючи на це, завдяки плідній співпраці діячів та прихильників «Солідарності», вже наступного року вдалося усунути В. Ярузельського з найвищої посади в державі та призначити нову дату виборів Президента. Саме на вибори 1990 р. польське суспільство покладало надзвичайно великі надії. Тому що вони повинні були стати своєрідним переломним моментом на шляху до омріяної всіма демократії. Оскільки вже з 27 вересня цього ж року саме за громадянами Польщі, а не за парламентом, як було до цього часу, декларовувалося право обирати лідера країни. Результати виборів остаточно легітимізували відмову Польщі від комуністичного минулого та поклали початок новій «демократичній» ері в історії держави. Разом з тим, в ході президентської кампанії 1990 р., вперше стали проявлятися відцентрові рухи в таборі правих сил, що, вже на початку 1991 р. спричинилися до поступового розпаду «Солідарності». 

Список використаних джерел

1. Dudek A. Historia polityczna Polski (1989-2005) / A. Dudek. – Kraków : Wydawnictwo ARCANA, 2007. – 535 s. 2. Roszkowski W. Historia Polski (1914-2001) / W. Roszkowski. – Warszawa, 2003. – 496 s. 3. Зашкільняк Л. О. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів / Л. О. Зашкільняк, М. Г. Крикун. – Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. – 752 с. 4. Поліщук І. Нелегкий польський шлях / І. Поліщук // Політика і час. – 2006. – № 6. – С. 37–48. 5. Політика в особах: Політичне лідерство на постсоціалістичному просторі: національний і регіональний контексти / [за заг. ред. Ф. М. Рудича]. – К. : Парламентське вид-во, 2008. – 352 с. 6. Бухарин Н. И. Польша: десять лет по пути реформ / Н. И. Бухарин, И. С. Синицина, Н. А. Чудакова // Новая и новейшая история. – 2000. – № 4. – С. 38–57. 7. История антикомунистических революций конца ХХ века: Центральная и Юго-Восточная Європа / [отв. ред. Ю. С. Новопашин]; Ин-т славноведения РАН. – М. : Наука, 2007. – 397 с. 8. Ustawa z dnia 7 kwietnia 1989 r. o zmianie Konstytucji PRL // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej, 1989, nr. 19, poz. 101. – Режим доступу: http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU19890190101 9. Мазовецкий Т. Польша: снова дебют / Тадеуш Мазовецкий // Литературная газета. – 1989. – № 41. – С. 15. 10. Ustawa z dnia 27 września 1990 r. o wyborze Prezydenta Rzeczypospolitej Polskiej // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej, 1990, nr. 67, poz. 398. – Режим доступу: http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU19900670398 11. Summary of the 9 December 1990 Polish presidential election results. – Режим доступу: http://en.wikipedia.org/wiki/Polish_presidential_election,_1990 12. Zainteresowanie wyborami a poziom poparcia dla kandydatów w wyborach prezydenckich. – Warszawa : Centrum Badanіa Opіnіa Społecznej, wrzesień 2000. – Режим доступу: http://www.cbos.pl/SPISKOM.POL/ 2000/K_131_00.PDF

Oleg Bilyanskyy
GENERAL TENDENCIES OF PRESIDENTIAL CAMPAIGNS IN POLAND IN 1989–1990
In the article it analysed the basic tendencies of presidential election in Poland in 1989 and in 1990
Key words: Poland, President, election.

Олег Билянский
ОБЩИЕ ТЕНДЕНЦИИ ПРЕЗИДЕНТСКИХ КАМПАНИЙ В ПОЛЬШЕ (1989–1990 ГГ.)
В статье проанализированы основные тенденции президентских выборов
в Польше в 1989 г. и в 1990 г.
Ключевые слова: Польша, Президент, выборы.

Історичні передумови інтеграції Республіки Польща до структур НАТО (1989–1991)

Білянський О. В. Історичні передумови інтеграції Республіки Польща до структур НАТО (1989–1991) / О. В. Білянський // Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво : тези доп. Міжнар. наук.-практ. конф. студ., асп. і молодих науковців, Луцьк, 25–26 травня 2011 р. / за ред. В. Й. Лажніка та С. В. Федонюка. – Луцьк: Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2011. – С. 16–20.

Інтелектуальна власність охороняється Законом України!!!

У статті проаналізовано історичні передумови та основні тенденції процесу інтеграції Республіки Польща до Північноатлантичного Альянсу 

Ключові слова: Польща, інтеграція, НАТО, міжнародні відносини 

Актуальність даної теми випливає з надзвичайно важливого значення та місця інтеграційних процесів у зовнішньополітичній діяльності усіх держав на сучасному етапі історичного розвитку. Найбільшою мірою це стосується спроб утворення системи колективної безпеки в світі, яка була б запорукою та важелем стримування, врегулювання певних протиріч між країнами й забезпечувала ефективну діяльність провідних демократичних інститутів як на внутрішньодержавному, так і на міждержавному рівнях. Окрему й не менш важливу позицію у даних відносинах займають країни Центрально-Східної Європи (ЦСЄ), які, зважаючи на своє вигідне геополітичне становище і майже півсторічне перебування у фарватері Радянського Союзу, становлять своєрідну «арену» для поширення і розгортання різноманітних дипломатично-інтеграційних намагань й пропозицій певних країн та військово-економічних міждержавних утворень (в даному випадку мається на увазі НАТО). Серед держав ЦСЄ свою не менш вагому роль у розбудові та посиленні структур останніх виконує Республіка Польща (РП), яка, як і інші країни цього регіону, де-факто після вступу радянської армії на її територію у липні 1944 р., а де-юре з прийняттям Конституції 1952 р., знаходилася під твердою рукою керманичів СРСР. Не оминула цю країну також й участь в Організації Варшавського договору (ОВД) та Раді Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), організованих Радянським Союзом для своїх власних потреб як в економічному, так і у військовому аспектах. Проте, вже наприкінці 80-х рр.. ХХ ст. в регіоні ЦСЄ відбуваються революційні перетворення, які спричинилися до кардинальної зміни зовнішньополітичного вектору окремих держав, в тому числі і Польщі. Саме тому для більш цілісного розуміння цих процесів надзвичайно важливим є здійснення всеохоплюючого аналізу усіх внутрішньо та зовнішньополітичних факторів, які вплинули на переорієнтацію основних поглядів політичної еліти Польщі з прорадянських на західні критерії демократії. Для цього були визначені відповідні хронологічні рамки, які охоплюють період між квітнем 1989 р., коли завершилися засідання «круглого столу» в Польщі, та груднем 1991 р., місяцем, який ознаменував початок нової ери в міжнародних відносинах (31 грудня з карти світу зник СРСР). Адже саме в цей історичний період і були сформовані основні критерії зовнішньої політики держави, які й визначили майбутні інтереси країни на міжнародній арені. Відповідно до зазначеної вище мети, нашим основним завданням є аналіз внутрішньополітичної ситуації в Польщі й відповідних зовнішніх факторів в регіоні ЦСЄ протягом обраного періоду та їх відповідний вплив щодо зміни становища країни на міжнародній арені. 

У 1980 р. внаслідок підняття цін на м’ясо (1 липня), в Польщі розпочинаються масові страйки робітників на підприємствах. Свою підтримку останнім надала опозиція в особі новоутвореної профспілки «Солідарність» (зареєстрована у вересні 1980 р.), діяльність якої не вдалося призупинити навіть введенням владою військового стану (грудень 1981 р. – липень 1983 р.). А вже в кінці 80-х рр. комуністична еліта країни (Польська об’єднана робітнича партія (ПОРП)), відчувши свою слабкість та неможливість здійснення подальшого тотального контролю над суспільно-політичним життям поляків, дозволила опозиції перебрати на себе часткове управління країною. Останнє стало можливим завдяки переговорам між владою та опозицією за «круглим столом» (6 лютого – 5 квітня 1989 р.), в ході якого були закладені основи нового демократичного ладу Польської держави. 

Згідно даних рішень, 19 липня 1989 р. Національні Збори обрали Президентом Польщі генерала В. Ярузельського (ПОРП), в інтереси якого, як представника комуністичних поглядів, входило подальше посилення зв’язків країни з СРСР. Дане бачення цієї проблеми отримало відповідні зміни із вступом у серпні цього ж року на посаду прем’єр-міністра Польщі однієї з найавторитетніших на той час постатей «Солідарності» – Т. Мазовецького. Новий глава уряду готовий був переглянути усі зовнішньополітичні вектори РП, свідченням чого є підготовлена його помічниками і затверджена вже пізніше парламентом (1992 р.) доктрина про «Основи польської зовнішньої політики» та «Оборонна стратегія Польської Республіки». Але, як це завжди трапляється в середовищі представників різних гілок влади, не все залежить від однієї людини. Адже, відповідно до згаданих вище домовленостей, в руках комуністів залишалися міністерства оборони та внутрішніх справ, вагому підтримку яким, із ще досить широкими на даний період повноваженнями, надавав глава держави. Ситуацію кардинально змінили результати президентських (грудень 1990 р.) та наступних парламентських виборів (27 жовтня 1991 р.), які засвідчили перемогу представників правих сил в особі Л. Валенси та Демократичного Союзу відповідно. Останні, у своїх програмних документах, зовсім не приховували прихильності до такого військово потужного й важливого для поляків у розумінні власної безпеки союзу як НАТО. 

Поряд із такими складними та насиченими в політичному розумінні внутрішньодержавними процесами, склалися надзвичайно сприятливі зовнішні фактори для Польщі у питанні зміни існуючої та становлення й посилення нової позиції країни на міжнародній арені. 

Насамперед, варто згадати те, що Польська держава була не єдиною із сателітів СРСР, якій вже настільки набридло власне становище (фактичне підданство), що суспільні маси вирішили відкрито виступити проти такого стану речей. Тому, слід відмітити, що РП була не єдиною у своєму протистоянні комуністичній ідеології, а окремі революційні події мали місце також і в інших країнах регіону ЦСЄ (Чехословаччині (17-27 листопада 1989 р.), Румунії (15-25 грудня 1989 р.), Болгарії (10 листопада 1989 р.) і т. д.). 

Згадані трансформаційні зрушення у регіоні ЦСЄ спричинилися до глибоких змін у відносинах між Сходом та Заходом та у міжнародних відносинах в цілому. Нова влада майже незалежних від Радянського Союзу країн, в тому числі й Польщі, почала все більше звертати погляди на високо розвинуті держави Європи (Франція, Німеччина) та Америки (США). 

Початково Польща не декларувала прагнення набуття членства у світових організаціях, зокрема в НАТО. З огляду на досить суперечливі й сумнівні політичні зміни в РП, Захід також поки що не нав’язував власну політику. 

Найвагомішою причиною, яка й гальмувала весь процес співпраці НАТО і Польщі, як і протягом всієї др. пол. ХХ ст., був СРСР, війська якого перебували на території країни аж до 1993 р. Разом з тим потрібно зазначити. що вже під кінець 80-х рр. у політиці останнього відбуваються суттєві зрушення, спричинені приходом до влади у 1985 р. представника нової комуністичної еліти – М. Горбачова. Новий лідер КПРС пропонував будувати всі стосунки між державами Європи, виходячи з ідеї про «спільний дім», і ставив завдання подолання розколу регіону на дві частини, який тут склався історично. У зв’язку з цим він заявив про готовність СРСР переглянути свої взаємовідносини з соціалістичними країнами Східної Європи в бік забезпечення рівноправних стосунків, котрі б виключали не лише утиски з боку Радянського Союзу, а й односторонню радянську гегемонію. Принципове значення в цьому плані мала відмова від «доктрини Брежнєва», що виправдовувала пряме, в тому числі військове, втручання у справи країн, котрі входили до сфери радянського впливу. Адже після 1989 р. лідери ортодоксальних комуністичних режимів стали пропонувати силою повернути ПОРП керівну роль у Польщі. Виступ М. Горбачова в Раді Європи 6 липня 1989 р. остаточно підвів риску під цим питанням. «Будь-яке втручання у внутрішні справи, - заявив він, - будь-які спроби обмежити суверенітет держав – як друзів і союзників, так і кого б то не було – недопустимі» [1, с. 43]. А вже в грудні 1989 р., під час зустрічі з Президентом США Дж. Бушем на Мальті Горбачов заявив: «Доктрина Брежнєва мертва» [1, с. 144]. Саме ці слова радянського керівника ознаменували «відмову» СРСР від Східної Європи та спричинилися до поступового розпаду країни-флагмана комунізму. Свідченням цього є «відпадання» від Кремля союзних республік. Зокрема 02. 02. 1990 р. – свою незалежність проголосила Естонія, 04. 03. 1990 р. – Латвія і 11. 03. 1990 р. – Литва. На шлях побудови власної правової держави ступила і Україна, парламент якої 16 липня 1990 р. (355 голосів – «за», 4 – «проти») ухвалив Декларацію про державний суверенітет [2, с. 201]. 

Поряд із процесом поетапного усунення СРСР з міжнародної політики, позитивний результат чого був би надзвичайно необхідний усім його сателітам, відбувалося становлення та налагодження відносин між країнами, які в недалекому минулому вирішили покинути ряди прихильників радянської політики. Формальним початком багатосторонньої співпраці в рамках регіону ЦСЄ можна вважати підписання президентами Угорщини, Польщі і Чехословаччини 15 лютого 1991 р. в угорському містечку Вишеград «Декларації про співпрацю». У ній виражалося прагнення сторін інтенсифікувати зв'язки в політичній, економічній, оборонній і суспільно-культурній областях та координувати їх з діяльністю європейських інститутів. А вже під час зустрічі 5-6 жовтня 1991 р. в м. Кракові президенти цих країн оголосили про бажання брати участь в діяльності НАТО, прагнучи дістати рівні можливості для всіх європейських країн в питаннях забезпечення безпеки [3]. 

Процес відновлення минулих та пошук нових шляхів інтеграції Польщі до світової спільноти на посткомуністичних країнах не обмежився. Саме це і стало наступною своєрідною сходинкою на шляху наближення до структур НАТО. Проблема була в тому, що у РП не було договору про дружбу та співробітництво з Німеччиною, однією з провідних країн цього військового блоку. Тому, починаючи з договору про співробітництво 1990 р. та про «добросусідство й дружне співробітництво» 17 червня 1991 р. з Німеччиною, остання зробилася фактично промоутером польських інтересів в Європі, головним чином у процесі інтеграції [4, с. 290]. Окрім врегулювання окремих спірних питань між згаданими країнами, дані домовленості ознаменували також і «відхід» Польщі від свого головного партнера на міжнародній арені в особі Франції, яка категорично відмовлялася піднімати питання набуття колишніми комуністичними республіками тісних зв’язків з НАТО. У свою чергу Німеччина прагнула до розширення альянсу з метою пересунути на Схід кордон нестабільності, який досить довгий час проходив по спільному з Польщею ребежі. 

Незважаючи на всі інтеграційні намагання польської влади та відповідні міждержавні договори, сам процес можливого майбутнього набуття членства у найвпливовішому військовому блоці, не мав реального продовження. Адже поки існував СРСР як один із світових геополітичних центрів, а також ОВД та РЕВ, як міжнародні організації, до утворення яких найбільше зусиль приклали лідери КПРС, не могло і бути мови про будь-які відносини з іншими впливовими світовими об’єднаннями. Зокрема, ще в грудні 1990 р., пам’ятаючи про приналежність РП до структур ОВД та РЕВ, міністр зовнішньої політики К. Скубішевський зазначив, що «членство Польщі в НАТО не входить в наші інтереси». Разом з тим, ще досить суперечливу позицію тогочасної польської політичної еліти на рахунок даного питання вдало охарактеризував прем'єр-міністр Т. Мазовецький, який ще 7 червня 1990 р. на московській зустрічі Консультативного Комітету ОВД підкреслив, що «до часу створення та укріплення системи безпеки в Європі Варшавська Система повинна існувати…» [5, с. 173]. Остання заява випливала з майбутніх гарантій безпеки для Польщі, запорукою якої протягом 80-х ХХ ст. залишався Радянський Союз. 

Ситуація кардинально помінялася коли в дуже короткий проміжок часу (27 червня – 1 липня 1991 р.) були послідовно ліквідовані усі об’єднання «держав-друзів» СРСР. Останні події певною мірою спричинилися до наступного краху радянської тоталітарної машини. Процес відокремлення дружніх республік отримав своє продовження. Зокрема, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України (346 голосів – «за») прийняла «Акт незалежності України», а вже 1 грудня 1991 р. на Всенародному референдумі 90,35 % громадян України підтвердили даний Акт. 8 грудня 1991 р. відбулася подія світового значення. У Біловезькій Пущі відбулися переговори лідерів Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), в ході яких було прийнято рішення про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД) замість СРСР і денонсацію союзного договору 1922 р. [2, с. 205-207]. 

Такий перебіг подій звичайно вітався у Польщі. Новоутворений правий уряд Я. Ольшевського ухвалив програму дій, які мали на меті чітку інтеграцію Польщі з НАТО та Європейською Співдружністю. Окрім цього було вирішено, що політичні, економічні і, перш за все, інтереси національної безпеки РП повинні бути тісно зв'язані саме із Заходом. Відповідно до нової ситуації на міжнародній арені, із трибуни К. Скубішевського пролунали наступні слова: «Північноатлантичний союз повинен стати одним із каталізаторів процесу формування загальноєвропейської безпеки, обіпертого на співпрацю. Польський уряд вже давно прагнув в своїй політиці до того, щоб Союз не залишався байдужим до безпеки європейських просторів, незв’язаних північноатлантичним договором, а особливо нашого регіону» [5, с. 179]. Ще до кінця 1991 р. інтеграційні інтереси Польщі були втілені внаслідок набуття нею членства (20 грудня 1991 р.) у Північноатлантичній Раді Співпраці. 

Проаналізувавши та окресливши всю повноту даної проблеми, ми прийшли до висновків, що основні тенденції процесу інтеграції Польщі до структур НАТО у 1989–1991 рр. зводилися до сукупності окремих найбільш значущих факторів, які умовно можна поділити на внутрішні та зовнішні. До перших, які й стали в основі усіх революційних перетворень в державі й спричинилися до поступового набуття членства в альянсі у майбутньому, слід віднести позитивно налаштоване на демократичні зміни польське суспільство, домовленості між владою та опозицією за «круглим столом» та закріплення окремих владних структур за лідерами правих сил і їх відповідне бажання до перегляду доктрини зовнішньої політики Польщі. 

Проте, найбільший вплив на звернення поглядів Польської держави на Захід, та водночас будучи своєрідною «опорою» для її інтеграційних інтересів в бік НАТО, були зовнішні чинники, які в повній мірі проявили себе в обраний нами період. Окрім революційних подій у країнах-сусідах та початку формування договірної бази із провідними європейськими державами, найбільшою мірою спричинився та наче «примушував» до все більш активної міжнародної діяльності РП поступовий розпад та ліквідація Радянського Союзу, який був своєрідним гарантом безпеки Польської держави, та його «дітей» – ОВД та РЕВ. Із зникненням з карти світу останнього, поляки разом з іншими країнами цього регіону, переорієнтувалися на співпрацю з НАТО – саме ця організація, на їх думку, може забезпечити їхню власну безпеку. 

Враховуючи сказане вище, також слід зазначити, що окремою особливістю польського суспільства, яка найяскравіше продемонструвала його характер та відношення до світових інтеграційних процесів є його «європейська приналежність», яка, попри майже півстолітнє перебування Польщі під пильним «наглядом» СРСР, була збережена у своїй істинній європейсько-польській ментальності і на поч. 90-х рр. ХХ ст. повною мірою себе проявила. 

Список використаних джерел

1. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980–2000 роки) ; [підручник] / Гайдуков Л. Ф., Кремень В. Г., Губерський Л. В. та ін. – К. : Либідь, 2001. 624 с. 2. Мітягін В. Ю. УСЕ. Історія України: довідник / В. Ю. Мітягін ; за редакцією С. В. Кульчицького. – К. : Видавництво «Майстер клас», 2009-2010. – 240 с. 3. Вишеградська група. – Режим доступу: http://kimo.univ.kiev.ua/ 4. Газін В. П. Новітня історія країн Європи та Америки (1945 – 2002 роки) ; [навч. посібник] / В. П. Газін, С. А. Копилов. – К. : Либідь, 2004. – 624 с. 5. Grodzki R. Polska polityka zagraniczna w XX i XXI wieku. Główne kierunki – Fakty – Ludzie – Wydarzenia / R. Grodzki ; redakcja B. Borszewska. – W. : Wydawnictwo Replika, 2009. – 332 s.

Oleg Bilyanskyy 
Historical pre-conditions of integration of Republic are Poland to the structures of NATO in 1989 – 1991 
In the article it analysed basic tendencies and historical pre-conditions of process of integration of Republic are Poland in NATO
Key words: Poland, integration, NATO, international relations 

Становлення інституту Президентства в Республіці Польща (грудень 1995 р. – жовтень 2000 р.): конституційний, політичний та суспільний аспекти

Білянський О. В. Становлення інституту Президентства в Республіці Польща (грудень 1995 р. – жовтень 2000 р.): конституційний, політичний та суспільний аспекти / О. В. Білянський // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії / Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Вип. 22. – Рівне: РДГУ, 2011. – С. 212–215.

Інтелектуальна власність охороняється Законом України!!!

У статті висвітлено основні тенденції процесу становлення інституту Президентства в Республіці Польща протягом 1995–2000 рр.

Ключові слова: Польща, Президент, Конституція, політика, вибори, суспільство

Внутрішньополітичний розвиток Республіки Польща (РП) 90-х рр. ХХ ст. ми не можемо аналізувати, ігноруючи такий вагомий його аспект, як становлення інституту Президентства. Актуальність даної теми випливає також із можливості врахування сучасними світовими країнами, зокрема Україною, історичного досвіду Польського держави щодо відновлення та поетапного становлення демократичних інститутів (в даному випадку – інституту Президента). Необхідність дослідження проблеми посилюється також й особливим характером періоду 1995-2000 рр. для суспільно-політичного розвитку Польщі. Оскільки саме в середині 90-х рр. ХХ ст., внаслідок різного роду причин у поєднанні з черговими парламентськими виборами 1993 р. та президентськими 1995 р., в країні відбулася спочатку часткова, а потім й повна зміна політичного вектора, що призвело до зосередження в руках впливових діячів (мається на увазі постать А. Кваснєвського) та партій лівого спрямування (Союз демократичної лівиці (СЛД) та Польська селянська партія (ПСП)) усієї повноти влади. Окрім того, унікальність періоду др. пол. 90-х рр. ХХ ст. для наступного розвитку обраного нами демократичного інституту пояснюється тим, що вже у 1997 р. на нормативно-правовому рівні відбулася остаточна регламентація засад, принципів діяльності та повноважень лідера Польської держави. 

Хронологічні межі дослідження обумовлені рамками одного з найвагоміших етапів не лише в процесі державотворення Республіки Польщі загалом, а й становлення інституту Президентства, зокрема. Відправними та кінцевими часовими пунктами останнього служать грудень і жовтень 1995 р. й 2000 р. відповідно, на протязі яких польське суспільство підводило підсумки під результатами президентських кампаній та приймало інаугураційні присяги новообраних лідерів країни, після складання яких останні приступали до виконання своїх прямих конституційних обов’язків. 

У процесі підготовки даного дослідження були використані дослідження польських та вітчизняних науковців. Найбільш значущі та дискусійні питання знайшли своє відображення у працях А. Дудека [1], А. Мироненка [2], А. Карловича [3] та В. Осятинського [4].

Перед тим, як приступити до ретельного аналізу усіх аспектів процесу формування інституту Президентства в Польщі, слід зазначити, що вперше, після революційних подій 1989 р., законодавче закріплення даної інституції у Польській державі відбулося завдяки рішенням Круглого столу 1989 р., Закону від 27 вересня 1990 р. про вибори Президента Республіки Польща [5] та Малої Конституції 1992 р. [6], згідно приписів яких спочатку на спільному засіданні Сейму та Сенату, а починаючи з 1990 р. – загальним таємним голосуванням усіх польських громадян, які на час волевиявлення користуються правом голосу, відбувалося обрання глави держави. 

5 листопада 1995 р. відбувся перший тур президентських виборів у Республіці Польща, який, на жаль, не визначив переможця кампанії. Проте вже у другому турі (19 листопада) при явці до виборчих урн 68,2 % від загальної кількості виборців, прихильників А. Кваснєвського (СЛД) виявилося на 3,44 % більше, ніж у Л. Валенси (чинний Президент) (48,28 %) [7]. Але й така незначна перевага дозволила соціал-демократичному кандидату, набравши необхідну, згідно букви закону, кількість голосів, вперше у своїй політичній кар’єрі посісти найвищу посаду у Польській державі. А вже через місяць й декілька днів (23 грудня 1995 р.) під час засідання Національних Зборів новий глава держави присягнув на вірність своєму народові. Підсумовуючи перебіг даного президентського марафону, можна із впевненістю сказати, що вибори 1995 р. стали досить важливою віхою на шляху зміцнення в країні не лише демократичних засад розвитку суспільства (мається на увазі саме інститут президентства) та поширення позицій соціал-демократії в Польщі, але й своїм кінцевим результатом продемонстрували настрої поляків, розчарованих у політичних та моральних якостях колишньої антикомуністичної опозиції, яку на той час представляли політичні партії-вихідці із «Солідарності».

Новообраний гарант Конституції, обіпершись на досить вагому підтримку, надану суспільством його кандидатурі (51,7 % голосів виборців) [7], та врахувавши всі позитивні й негативні моменти виборчої кампанії, приступив до виконання своїх прямих конституційних обов’язків. До середини 1997 р., вдало співпрацюючи із Національними зборами та урядом, А. Кваснєвський не зустрічав на шляху своєї президентської діяльності вагомих перешкод. На здивування усіх, чинний Президент також зумів організувати ефективну співпрацю й утриматися від конфронтації із представником правих сил в особі їхньої коаліції Акції виборчої «Солідарність» (АВС), яка виграла вересневі парламентські вибори 1997 р. 

Поряд із цим, однією з найважливіших подій для Польської держави в цілому, а для процесу удосконалення й більш ефективної регламентації повноважень найвищого посадовця в країні загалом, було прийняття 2 квітня 1997 р. (чинна з 17 жовтня 1997 р.) нової Конституції Республіки Польща.

Основний закон зберіг обрання Президента шляхом загального таємного голосування. У порівнянні з Малою конституцією 1992 р. глава держави тепер був змушений «прийняти» значно нижчу кількість голосів народних обранців (з 2/3 до 3/5 від 460 депутатів) при подоланні власного вето. Лідером країни також було втрачено право ветувати бюджет та можливість звертатися до Конституційного Трибуналу, якщо заветований законопроект буде знову прийнятий парламентом (Ст. 122). Не виключалася також й можливість притягнення останнього до відповідальності перед цим же Трибуналом за порушення Конституційного Закону (Ст. 145). Окрім того, для «проходження» законопроекту у стінах Національних зборів Президент має обирати лише одну процедуру та слідувати їй. Можливість обрання тільки одного варіанту поведінки відносно законодавчої ініціативи позбавила першу особу в державі перспективи гальмувати або навіть паралізувати законодавчий процес [3, с. 76]. Також, згідно приписів нового Основного закону, прем’єр-міністр не повинен вже більше консультуватися з главою держави відносно питання про обрання на посади міністрів оборони, зовнішньої політики та внутрішніх справ. Як і раніше, Президент має можливість призначати на посаду Голову Ради Міністрів (ст. 154, 155) та розпускати парламент, якщо він не зможе сформувати уряд або прийняти бюджет, після чотирьох місяців із дня внесення проекту закону про бюджет (ст. 225). Особливістю нової державної системи стало те, що тепер гарант може розпустити Сейм лише за умови, коли останній виявився б не в стані вирішувати питання державної ваги. Одначе, коли у Сеймі складалася постійна більшість, він втрачає право на його розпуск. Саме тут, як зазначає колишній голова Конституційного Суду України А. Мироненко, діє принцип «раціоналізованого парламентаризму» [2]. Разом з тим, завдяки нормам Конституції 1997 р. став неможливим розпуск лідером країни Сейму у зв`язку з винесенням останнім вотуму недовіри уряду. Адже, за Ст. 154, до виконавчої гілки влади можна застосувати тільки конструктивний вотум недовіри, тобто поряд із вотумом недовіри повинна бути внесена також й кандидатура нового прем`єр-міністра. Попри це, з`явилася можливість виказати недовіру особі певного окремого міністра (Ст. 159) [8].

Проаналізувавши ті пункти наведеної вище квітневої Конституції, які регламентують повноваження Президента Республіки Польща, варто зазначити, що на основі приписів нового Основного Закону, за рахунок більш чіткого окреслення повноважень гаранта Конституції та відповідного розмежування сфер компетенції усіх гілок влади, практично до мінімуму вдалося звузити найбільш дискусійні моменти, які у свою чергу й спричинялися до виникнення непотрібних конфліктних ситуацій [4, c. 58]. 

Не минуло й трьох років з дня набрання чинності нової Конституції РП, як згідно її приписів та Закону від 27 вересня 1990 р. про вибори Президента РП, вже в котрий раз політична еліта Польщі почала активну підготовку до нової передвиборчої президентської кампанії. Адже саме її остаточний результат повинен був стати своєрідною реакцією, в першу чергу потенційних виборців А. Кваснєвського, а також всього польського суспільства, на внутрішню та зовнішню політику, яку він проводив, перебуваючи у кріслі гаранта Конституції. 

У виборчих перегонах взяло участь 12 політиків, з яких тільки 6 найпопулярніших кандидатур мали шанси на перемогу, а саме: чинний Президент А. Кваснєвський (СЛД), незалежний А. Олєховський, М. Кшаклєвський (АВС), Я. Каліновський (ПСП), А. Лєппер (Самооборона Республіки Польща (СРП)) та Л. Валенса (Християнська демократія ІІІ Республіки Польща (ХД ІІІ РП)). 

З поміж усіх бажаючих змінити лідера СЛД на цій посаді, ми б хотіли зупинитися на постаті колишнього Президента Польщі у 1991–1995 рр. – Л. Валенси. Причина тут зовсім не в тому, що його кандидатура є лідером цієї кампанії, а саме у надто вже помітному на перший погляд несприйнятті провідника колись потужної опозиційної сили, якою ще в кін. 80-х – на поч. 90-х рр. ХХ ст. являлася «Солідарність», вже на початку нового тисячоліття як політика та державного мужа. Зокрема, один з відданих прихильників колись профспілкового електрика, Т. Волек, який на поч. 90-х рр. безкритично вихваляв Л. Валенсу, після його заяви про намір змагатися за найвищу посаду в державі на виборах 2000 р., заявив: «правду кажучи, він не має жодного шансу на успіх у виборах. Може, збере 5, 10, хай навіть 20 відсотків голосів виборців. Але цього буде надто мало. А з іншого боку, занадто багато, щоб розпорошити голоси виборців та поховати головного кандидата правиці, хто б ним не був, а при оказії ще й зазнати поразки та остаточно розмити власну легенду та знеславитися» [9, с. 7]. Суть цієї проблеми лежить в кардинальній зміні ставлення громадян Польщі до кандидатури Л. Валенси, через зневіру до його постаті, яка ще протягом кінця 80-х – першої третини 90-х рр. уособлювала собою «обличчя» не лише Незалежної самоврядної професійної спілки «Солідарність», а всього опозиційного руху. Адже, як вважає А. Кублік: «вони (насамперед однодумці) [вст. – Б. О.] мріють про Валенсу – виваженого політика, чудового стратега, демократа, харизматичного промовця. І не хочуть Валенси – політичного інтригана, крикуна та автора найбільших мовних дурниць. Їм болить, коли, розмовляючи з журналістами, він дозволяє собі більше, ніж це личить колишньому главі держави» [9, с. 7].

Поряд із цим, з огляду на досить толерантний та спокійний характер передвиборчої кампанії, надзвичайно важливим для нас також є аналіз думок, поглядів та процесів, які ширилися та були притаманні громадській думці Польщі напередодні виборів й стали своєрідними факторами, що у свою чергу й спричинилися до відповідних результатів. Зокрема, про важливість чергових президентських виборів свідчать, зокрема, прогнози участі у них потенційних виборців, які задекларувалися в межах від 75 % до 81 % [10, с. 1]. Протягом всього 2000 р. залишалося незмінним й особисте ставлення кожного громадянина РП до майбутніх виборів глави держави: 71-72 % опитаних цікавилися виборчим процессом, 89 % вважали їх важливими для країни й для себе особисто (75 %) [11, с. 2-4]. Основні причини таких суспільних суджень та позицій зводилися, насамперед, до бажання підтримати свого кандидата, виконати свій громадянський обов'язок, вплинути на долю країни й розвиток демократії в Польщі. Попри це, значна частина польського населення (близько 10 %) категорично виступала проти виборів як таких. І у цієї меншості також були свої причини. Серед них слід виділити такі як: наявність стану розчарованості тим, що відбувається в країні; неможливість вже щось змінити; незацікавлення політикою та кандидатами; відсутність часу та віри в те, що результати виборів щось змінять в країні [11, с. 7-8].

Впродовж усього 2000 р. А. Кваснєвський утримує рішучу перевагу над іншими конкурентами. Зокрема, вже на вересень-жовтень бажання віддати свій голос за нього задекларувало аж 55 % потенційних виборців. Другу позицію у рейтингу утримував А. Олєховський (13 %), підтримка для якого на жовтень 2000 р. була найвищою від початку року. Наступні сходинки рейтингу займали М. Кшаклєвський (7 %), Я. Каліновський (6 %), А. Лєппер (3 %). Колишнього Президента Польщі Л. Валенсу підтримувало близько 1 % респондентів [12, с. 2-3].

Разом з тим, було б вкрай некоректно з нашої сторони, якщо б у даному випадку ми не наголосили на тому, що наведена вище процентна довіра до кандидатури чинного Президента могла б бути значно вищою. Мова піде про дії окремих опозиційних правих сил (політичні партії-члени коаліції АВС), які зневірившись у своїх потугах, спрямованих на очорнення особи лідера СЛД перед польськими громадянами, спеціально підготували й оприлюднили (22 вересня 2000 р.) компромативні відео-матеріали, на яких гарант Конституції та його міністр М. Сівєц зневажливо ставляться до звички Папи Римського Іоанна Павла ІІ цілувати землю, на яку він прибуває [1, с. 396]. Близько 58 % поляків бачили цю стрічку. Проте серйозних змін в підтримці поляками особи А. Кваснєвського дані матеріали не спричинили. Тільки 4 % виборців, які мали намір віддати голос за нього, заявили, що після перегляду відео-компромату за його кандидатуру не голосуватимуть. Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що такий неординарний політичний хід конем став швидше дезорієнтаційним моментом для виборців, ніж причиною зростання популярності у суспільстві окремих кандидатів від опозиції.

Важливе значення для розуміння процесу голосування та його результатів мають також й оціночні характеристики, які виражають масштаб політичного «несприйняття», з якими в суспільстві зустрілися окремі кандидати в процесі розширення свого електорату. Зокрема, від початку 2000 р. серед різних можливих кандидатур на президентські вибори найбільше негативних оцінок збирає Л. Валенса (63 %). Близько 50 % респондентів заявляють, що, без сумніву, не голосуватимуть також й за кандидатури М. Кшаклєвського (52 %) та А. Лєппера (50 %). Проте такі політики як Я. Каліновський – 5 %, А. Ольховський – 3 %, завдяки своєму авторитету й діяльності на політичній арені зуміли зменшити кількість негативно налаштованих до власної персони виборців [13, с. 4].

Кульмінаційним моментом осінньої президентської кампанії 2000 р. стало волевиявлення польських громадян, перший та єдиний тур якого відбувся 8 жовтня 2000 р. Згідно остаточних висновків Польської ЦВК А. Кваснєвський здобув 53,9 % голосів і залишився на посаді Президента до 2005 р. Головний його конкурент А. Олєховський отримав 17,3 % голосів. Слідом за ним розташувався М. Кшаклєвський (15,6 %). Кандидатури Я. Каліновського, Л. Валенси та А. Лєппера не перейшли поріг у 6 % [14]. Підсумовуючи суспільно-політичні результати останніх виборів глави держави в Польщі (вийшовши за хронологічні межі власного дослідження), можна із впевненістю сказати, що дана виборча кампанія у Польщі окрім того, що стала черговим кроком до закріплення та ефективного функціонування у Польській державі інституту Президента та своєрідною репетицією майбутніх парламентських виборів, була також й реакцією «непідтримки» реформаторської політики коаліції АВС-УС. Безпосереднім підтвердженням цього є, зокрема, їхні результати, згідно яких, представники правих сил М. Кшаклєвський та Л. Валенса отримали третю (15,6 %) та шосту (1 %) позицію відповідно. Якщо порівняти ці дані із підтримкою А. Кваснєвського (53,9 %), то напрошується думка, що польське суспільство частково розчарувалося в політичних силах правого спрямування й все більше почало звертати свою увагу на нові політичні утворення й партії лівого та радикального спрямування. Свідченням останнього є, зокрема, результати парламентських виборів 23 вересня 2001 року: партії лівого спрямування (СЛД, ПСП) підтримали 50,02 % виборців; парламентськими стали й новоутворені Громадянська платформа (ГП) й Право і Справедливість (ПіС), та радикальні Самооборона Республіки Польща (СРП) й Ліга польських родин (ЛПР).

Проаналізувавши перебіг та основні моменти становлення інституту президентства досліджуваного нами історичного етапу (листопад 1995 р. – жовтень 2000 р.) державотворення у Республіці Польща, слід зазначити, що завдяки якісним системним змінам, які мали місце у Польській державі наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст., суспільно-політичний розвиток країни вдалося перевести на нові правові та демократичні рейки. Одним із найвагоміших моментів даного процесу було відновлення (згідно рішень «Круглого столу») та наступне законодавче (Закон про вибори Президента РП від 27 вересня 1990 р., Мала конституція 1992 р.) й організаційне (президентські вибори 1990 р., 1995 р., 2000 р.) закріплення інституції Президентства. З-поміж двох періодів, які припали на час перебування на посаді глави держави Л. Валенси (1990–1995 рр.) та А. Кваснєвського (1995–2000 рр.), досить вагомий вплив (звичайно без применшення значення першого) щодо наступного оформлення інституту лідера країни мали події саме другої половини 90-х рр., які, як уже було сказано на початку нашого дослідження, ознаменувалися перебуванням за внутрішньо та зовнішньополітичним державним кермом лівих сил в особі парламентської СЛД та ПСП (з 1993 р. до 1997 р.) та чинного глави Польської держави А. Кваснєвського. Останнім, завдяки ефективній співпраці спочатку з опозицією, а вже після парламентських виборів 1997 р. – правою більшістю у парламенті, вдалося закінчити роботу над основним проектом й провести стінами Національних зборів нову Конституцію РП. Окрім регламентації усіх найважливіших сфер життя польського суспільства, через приписи Основного нормативно-правового акту країни законодавець також зумів якісно довершити розділ, який торкався місця, принципів діяльності та повноважень Президента РП. Іншими словами, відбулася остаточне законодавче закріплення однієї з найвпливовіших посад в державі на найвищому правовому рівні. 

Попри це, врахувавши вище сказане, необхідно все ж наголосити на тому, що становлення президентської інституції у Польщі було лише окремою частиною більш широкого політичного процесу, спрямованого на подальше закріплення й наступну еволюцію в державі засад та принципів всебічно розвинутого суспільства, яке, як і більшість свідомих «націй» світу на зламі тисячоліть, будь-що прагне наблизитися до критеріїв світової спільноти.

Список використаних джерел

1. Dudek A. Historia polityczna Polski (1989-2005) / A. Dudek. – Kraków : Wydawnictwo ARCANA, 2007. – 535 s. 2. Мироненко А. Конституционный трибунал Польши как один из претворяющих в жизнь мирную трансформацию общественного строя республики / Александр Мироненко. – Режим доступу: http://ru.zib.com.ua /article/1167403545888/ 3. Карлович А. В. Становлення напівпрезидентської форми правління у Республіці Польща / А. В. Карлович // Право і суспільство. – 2010. – № 4. – С. 73–78. 4. Осятинський В. Краткая история Конституции / В. Осетинський // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. – 1997. – № 3. – С. 53–61. 5. Ustawa z dnia 27 września 1990 r. o wyborze Prezydenta Rzeczypospolitej Polskiej // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej, 1990, nr. 67, poz. 398. – Режим доступу: http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU19900670398 6. Ustawa Konstytucyjna z dnia 17 października 1992 r. o wzajemnych stosunkach między władzą ustawodawczą i wykonawczą Rzeczypospolitej Polskiej oraz o samorządzie terytorialnym // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej, 1992, nr. 84, poz. 426. – Режим доступу: http://isap.sejm.gov.pl/ DetailsServlet?id= WDU19920840426 7. Summary of the 19 November 1995 Polish presidential election results. – Режим доступу: http://en.wikipedia.org/wiki/Polish_presidential_election,_1995 8. Konstytucja Rzeczypospolitej Polskiej z dnia 2 kwietnia 1997 r. // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej, 1997, nr. 78, poz. 483. – Режим доступу: http://www.sejm.gov.pl/prawo/konst/angielski/kon1.htm 9. Шиманський О. Легенда, яку ніхто не хоче / О. Шиманський // «Україна молода». – 1999. – 22 вересня. – С. 7. 10. Poparciе dla kandydatów w wyborach prezydenckich na początku lipca. – Warszawa : Centrum Badanіa Opіnіa Społecznej, lipiec 2000. – 3 s. – Режим доступу: http://www.cbos.pl/SPISKOM.POL/2000/K_107_00.PDF 11. Zainteresowanie wyborami a poziom poparcia dla kandydatów w wyborach prezydenckich. – Warszawa : Centrum Badanіa Opіnіa Społecznej, wrzesień 2000. – 9 s. – Режим доступу: http://www.cbos.pl/SPISKOM.POL/2000/K_131_00.PDF 12. Deklarowane poparcie dla kandydatów na prezydenta tydzień pzzed wyborami. – Warszawa : Centrum Badanіa Opіnіa Społecznej, październik 2000. – 4 s. – Режим доступу: http://www.cbos.pl/SPISKOM.POL/2000/K_146_00.PDF 13. Kandydaci na prezydenta i ich szanse wyborcze – pewność głosowania, alternatywy wyborcze, elektoraty negatywne. – Warszawa : Centrum Badanіa Opіnіa Społecznej, sierpień 2000. – 9 s. – Режим доступу: http://www.cbos.pl/SPISKOM.POL/2000/K_130_00.PDF 14. Summary of the 8 оctober 2000 Polish presidential election results. – Режим доступу: http://en.wikipedia.org/wiki/Polish_presidential_election,_2000

Реформування пенсійної системи у Республіці Польща (1995–1999 рр.)

Білянський О. В. Реформування пенсійної системи у Республіці Польща (1995–1999 рр.) / О. В. Білянський // Україна–Європа–Світ. Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини / Гол. ред. Л. М. Алексієвець. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2011. – Вип. 8. – С. 152–156.

Інтелектуальна власність охороняється Законом України!!!

У статті проаналізовано особливості та основні тенденції підготовки й впровадження основних змін у польській пенсійній системі в кінці ХХ століття 

Ключові слова: Польща, реформа, пенсія, пенсійний фонд, пенсійний вік 

Питання щодо власного майбутнього, після настання встановленого законодавством пенсійного віку, цікавить громадянина будь-якої країни. Відповідно до цього, саме ефективне вирішення безлічі аспектів, які торкаються проблеми пенсійного забезпечення завжди знаходяться на порядку денному провідних гілок влади більшості розвтнутих суспільств цього світу. Адже від кінцевого результату обговорення та наступного законодавчого закріплення основних принципів функціонування даної сфери суспільного життя залежить не лише внутрішньо-політичне становище а й місце дерави на міжнародній арені. Дотримуючись цієї точки зору, а також розуміючи необхідність накопичення та використання такого вкрай необхідного для майбутніх поколінь позитивного історичного досвіду, у тому числі й у сфері пенсійного забезпечення, варто все ж наголосити на потребі її нагального вивчення та осмислення основних моментів процесу реформування. 

Не була винятком й Республіка Польща, яка після революційних подій 1989 р. ступила на шлях демократичного розвитку та євроатлантичної інтеграції. Чергові парламентські вибори 1997 р. у Республіці Польща принесли перемогу партіям правого крила політичної сцени країни, які вже майже цілий рік перебували в коаліції з утвореною 8 червня 1996 р., завдяки ініціативі лідера Незалежної самоврядної професійної спілки «Солідарність» М. Кшаклєвського, Акцією виборчою «Солідарність» (АВС). Незважаючи на досить таки позитивний як для політичного гравця результат вилевиявлення (33,8 %) АВС не вдалося самостійно сформувати уряд. Проте вже у стінах самого парламенту лідерам коаліційних угрупувань, які складали кістяк АВС (всього – 39), вдалося досягти порозуміння з досить впливою на той час не лише у суспільних (у результаті виборів 1997 р. одержала 13,4 %), а й політичних колах, Унією свободи (УС), яку ще 23-24 квітня 1994 р. зареєстрували як однойменну партію Т. Мазовецький й Д. Туск. У результаті даної коаліції 17 жовтня 1997 р., дотримуючись букви закону, президент Польщі А. Кваснєвський висунув на пост глави виконавчої влади особу представника АВС Є Бузека. 11 листопада 1997 р. сейм підтримав пропозицію чинного глави держави, тим самим даючи зелене світло новоствореному кабінету міністрів. 

Дотримуючись власної передвиборчої програми дій команда Є. Бузека приступила до реалізації радикальних та непопулярних у середовищі громадськості, проте вкрай необхідних для внутрішньої стабільності у державі, а також наступної інтеграції до структур Європейської Спільноти, реформ, серед яких слід виділити адміністративну, освітню, служби охорони здоров’я і системи пенсійного забезпечення. Відштовхуючись від поставленої перед нами проблематики й у жодному разі не применшуючи значимість для польського суспільтства вказаних вище перших трьох реформаторських нововведень, основну увагу в даному дослідженні буде звернено на закономірності та особливості вровадження саме пенсійної реформи. 

Перш ніж приступити до ґрунтовного розгляду реформаторського процесу у сфері пенсійного забезпечення слід підкреслити, що незважаючи на зазначену вище актуальність даного дослідження напрацювання історичної науки у сфері зазначеної проблематики не є настільки ґрунтовними та системними. Проте найбільш значущі та дискусійні питання знайшли своє відображення у дослідженнях Т. Шумліча [1], К. Осташевського і С. Клузи [2; 3], М. Гури [4; 5], О. Нікітчиної [6] та Н. Внукової [7]. 

Однією з першопричин, яка швидше за все й стала безпосереднім поштовхом до старту початкової фази обраної нами реформи, виявилася фінансова неспроможність пенсійної системи радянського зразка. Річ в тому, що вже на середину 1990-х рр. ХХ ст. польські науковці дійшли висновку, що у разі збереження діючої на той час в Польщі системи накопичення та виплати пенсій вже до 2015 р. пенсійний фонд зазнає повного банкрутства і пенсії не отримає ніхто [8]. Окрім цього, значним резонансом, що наче закликав до нагального прискорення пенсійних перетворень, став також й демографічний фактор, який найчастіше проявляв себе через негативне відношення числа осіб, які сплачують пенсійний збір до числа осіб, які одержують пенсійні виплати; низький поріг народжуваності; середню тривалість життя; продовження періоду виховання та школяризації молоді (19-24 роки); зниження фактичного пенсійного віку (всупереч пенсійному законодавсту жінки у середньому виходять на пенсію у віці 55 років, а чоловіки – 59 років) [1, с. 104]. 

Разом з тим, потрібно зазначити, що реформа пенсійної системи стала гаслом, яке викликало безліч непорозумінь. З однієї сторони, суспільну думку заполонили фальшиві очікування, а з іншої – вкрай гнітючі побоювання. Адже у Польщі, значно важче ніж в інших країнах ЦСЄ, не лише численні суспільні групи а й впливові державні й громадські діячі та керівники різних рівнів надзвичайно важко піддавалися переконанню щодо необхідності здійснення нагальної пенсійної реформи, оскільки система, яка вже так довго існує та виконує свої прямі функції ще не збанкрутувала та навіть більше як через десять років, хоча й з постійними корективами, ще може функціонувати надалі [1, с. 106]. 

Незважаючи на всі за і проти, дискусії відносно принципів реформування структури й методів та способів ефективної діяльності пенсійного інституту тривали у Польщі ще з поч. 1990-х рр. Проте перші уряди (як праві, так і ліві) не знайшли у собі мужності ініціювати необхідні зміни у цій сфері [9]. Своєрідним теоретичним поштовхом до зрушення пенсійного питання з мертвої точки була конференція щодо перспектив пенсійної реформи в Польщі, яка відбувалася 8 червня 1995 р. в науково-дослідницькому центрі А. Стіта у Варшаві. Через рік центр опублікував книгу чилійського реформатора Х. Пінера польською мовою під заголовком: «Без страху про майбутнє». Таким чином закордонний політичний діяч хотів популяризувати особливості впровадження та суть пенсійної реформи у власній країні [2]. Книга містила невелике ввідне слово професора В. Вільчинського, провідною думкою якого став заклик до влади: «Ми повинні вивчати що-небудь від чилійців!». 22 червня 1995 р. у польському діловому щоденнику «Республіка» вийшла стаття К. Осташевського («Приватизуйте соцстрах»), в якій автор, ставлячи в приклад чилійську модель, висловив думку про можливість повної приватизації пенсійної системи в Польщі та розгорнув критику відносно накресленого урядом контуру майбутньої реформи [10]. 

Незважаючи на певні критичні зауваження вже у 1996 р. було започатковано посаду Урядового уповноваженого представника для реформи соціального страхування, яку посів A. Бачковський. Будучи відвертим провідником та захисником реформи пенсійної системи, він зумів закласти фундамент усіх майбутніх новацій у даній сфері [3]. 

У підготовці необхідних системних змін йому допомагала група зібраних ним же експертів. Нова програма пенсійної реформи була опублікована у лютому 1997 р. (наступні, поправлені версії цього проекту представлено в травні і червні 1997 р.). Під час представлення проекту 12 березня 1997 р. одні з найавторитетніших авторів проекту М. Рутковський та М. Гура підкреслили наступне: «Ми бажали б мати більше часу на його підготовку, але ситуація нам цього не дозволила... адже кожна затримка польських реформ в соціальній сфері поглиблює наступні економічні та суспільні проблеми. Саме тому реалізація цих реформаторських задумів є вкрай важливою та необхідною для країни, …та виступає великим цивілізаційним викликом, що стоїть перед Польщею» [11; 1, с. 110]. 

Ініціативу А. Бачковського та його колег підхопили Є. Хауснер та Е. Левіцька, щира відданість справі та професійні й політичні зусилля яких стали запорукою наступних нововведень. Результатом такої плідної співпраці провідних польських науковців та політиків стали Закони про використання надходжень від приватизації для підтримки пенсійної реформи (25.06.1997 р.) [12], про програми пенсійного співробітника (22.08.1997 р.) й про організацію і діяльність пенсійних фондів (28.08.1997 р.) [13], які значно укріпили фундамент та окреслили наступні принципи майбутньої польської пенсійної системи: 

- максимальна соціальна безпека усім громадянам; 

- можливість виконання зобов’язань, накопичених у минулому; 

- кошти необхідні на реформування діючої пенсійної системи не повинні негативно впливати на економічне життя держави, а період фінансування даного урядового проекту слід розтягнути у часі; 

- чітке виконання сисемою свого призначення для майбутніх поколінь; 

- нові принципи «діяльності» пенсійної системи повинні безпосередньо опиратися на сучасні концепції функціонування соціального забезпечення; 

- зреформована система зобов’язана дотримуватись засад справедливості [1, с. 111-112]. 

Із приходом до влади коаліції АВС-УС питання відносно необхідності реформування сфери соціального забезпечення постало на порядку денному. Спільними зусиллями діячів АВС та УС було підготовлено такі два надзвичайно важливі акти як Закон від 13 жовтня 1998 р. про систему соціального забезпечення [14] та Закон від 18 грудня 1998 р. про старість та пенсії по інвалідності з Фонду соціального страхування [15], які й довершили всю структуру нормативно-правової бази пенсійної системи у Польщі. 

Згідно остаточних приписів та рекомендацій наведених вище законів, передбачалася фундаментальна зміну порядку існуючого пенсійного забезпечення із перекладенням тягару витрат по соціальному забезпеченню з держави на приватні установи. Таку позицію підтримав також й Світовий Банк, який, у випадку високого зовнішнього боргу Польщі, виконував роль своєрідного зовнішнього двигуна реформи [9]. Результатом нормативних змін стала кардинальна перебудова структури пенсійного інституту країни, в якому тепер можна виділити декілька рівнів: 

- перший рівень – реформований на солідарній основі, головним завданням якого є забезпечення усіх осіб пенсійного віку гарантованим державою мінімальним рівнем доходу. Тобто, цей рівень є базою системи соціальної допомоги у старості [6]; 

- другий рівень – це відкриття пенсійних фондів, які повинні інвестувати грошові кошти, отримані у вигляді страхових внесків, з метою їхньої капіталізації. Більшість з них засновані добре відомими багатонаціональними корпораціями з великим досвідом управління пенсійними грошовими коштами. На цьому рівні передбачається існування двох основних форм накопичення страхових внесків: особисті ощадні рахунки та персоніфіковані рахунки за місцем роботи. Управління зазначеною пенсійною системою може забезпечуватися як державними, так і приватними пенсійними установами [7, с. 233]. Залучення останніх не означає приватизацію соціального забезпечення. Оскільки приватним компаніям надана можливість брати участь в управлінні лише окремою частиною певного фонду [4, с. 65]; 

- на третьому рівні сукупної пенсійної системи створюються структури, які ґрунтуватимуться на принципах добровільності накопичення страхових внесків і створюватимуть можливості підвищення стандартів пенсійного забезпечення. Управління у таких структурах здійснюватиметься приватними компаніями пенсійного страхування за умов існування ефективних механізмів державного контролю, запобігання їхній фінансовій нестабільності й банкрутству [6]. Доповнюючи інші два рівні, добровільний третій компонент буде складатися з числа довгострокових ощадних планів і професійно-пенсійних програм. Це робить систему більш гнучкою, дозволяючи кожній людині перерозподіляти доходи протягом всього життєвого циклу відповідно до власних переваг і потребами [11]. 

Особливість саме такого трирівневої стуктури пенсійної системи криється в її девізі: «Безпека через диверсифікацію» [16], який проявляє себе в тому, що кожен з двох обов’язкових компонентів працює по-своєму і гарантує, щонайменше, задовільну роботу всієї системи навіть при несприятливому «кліматі» (політичний тиск, чинники старіння населення й безробіття, тривала інфляція, зміни на фондових ринках) [17]. 

Результатом пенсійної реформи стали також й відповідні адміністративні та фінансові нововведення у тогочасній системі соціального забезпечення. Згідно актів 1997–1998 рр. усі соціальні виплати, в тому числі і пенсійні у Польщі здійснює новоутворений соціальний орган – Управління суспільного страхування (УСС). Таким чином, вже із кінця 1998 р. кожний громадянин Польщі, який в силу вікового аспекту та індивідуального вибору підпадає під дію приписів нового пенсійного законодавства, зобов’язаний сплатити відповідним державним та приватним органам пенсійного забезпечення близько 36,92 % (у старій пенсійній системі – 45 %) коштів від власної заробітної плати, які у свою чергу надходять на рахунки УСС (12,22 %), відкритих пенсійних фондів другого рівня (7,3 %) та інших додаткових фондів суспільного страхування (близько 17,07 %) [15]. Із настанням пенсійного віку (для жінок – 60 років (20 р. стажу), чоловіки – 65 років (25 р. стажу)), відповідно до стягнених державою та внесених кожним громадянином Польщі в індивідуальному порядку коштів протягом встановленого законодавством працездатного періоду, УСС здійснює пенсійні виплати [18; 5, с. 12–14]. 

Зміни до нової пенсійної системи планували вводити поступово. Зокрема, усі працівники, які народилися в 1969 р. або пізніше, були зобов’язані приєднатися до другого компоненту (вибравши пенсійний фонд) до кінця вересня 1999 р. Тим хто народився між 1949 р. і 1969 р. було надано право вибору: залишитися в старій системі або приєднатися до нової. Дане рішення належало остаточно ухвалити до кінця грудня 1999 року. Особи, що народилися в 1949 р. і раніше, залишалися в старій системі [17]. 

Підсумовуючи вище сказане потрібно зазначити, що з усіх реалізованих коаліцією АВС-УВ реформ, саме пенсійна реформа попри те, що викликала найменше незадоволення у середовищі польського суспільства (окрім певних дискусії навколо питання про можливість настання пенсійного віку на п’ять років швидше ніж як це регламентувалося законами), була також визнана за краще підготовлену й таку, що має більші шанси на успіх, ніж інші системні реформи 1997–1998 рр. [19, с. 1; 20, с. 2]. Зокрема, окремим підтвердженням такої позитивної думки громадськості є те, що вже на початку діяльності відкритих пенсійних фондів близько половини (46 %) опитаних польських пенсіонерів декларували свій намір приєднатися до цих організацій (або вже приєдналися) [21, с. 1]. Попри це, незважаючи на втішні результати, реалізований проект пенсійної реформи ще не потрібно відкладати в сторону, як такий – що вже «відбувся». Залишається ще багато невирішених питань й невтілених у життя завдань. А тому вже сьогодні можна із впевненістю говорити про майбутні зміни в окремих аспектах пенсійних нововведень др. пол. 90-х рр. ХХ ст., які, швидше за все, будуть торкатися висоти й розподілу сплачених на рахунки УСС коштів, принципів оподаткування та інших важливих моментів зреформованої системи. 

Разом з тим, можна із впевненістю сказати, що завдяки вдалій реформаторській діяльності польської політичної еліти в напрямку забезпечення ефективного функціонування однієї з найвагоміших сфер суспільного життя – системи пенсійного забезпечення, країні вдалося значно стабілізувати суспільно-політичне становище всередині самої держави та ще більше наблизитися до стандартів Європейської Спільноти. 

Список використаних джерел 

1. Szumlicz T. Reforma zabezpieczenia emerytalno-rentowego / T. Szumlicz // Druga fula polskich refom ; [pod red. L. Kolarskiej-Bobińskiej]. – Warszawa : Instytut Spraw Publicznych, 1999. – S. 101–126. 2. Ostaszewski К., Kluza S. Polands Pension Reform: 1995 and 2005 (two articles) / Krzysztof Ostaszewski, Stanislaw Kluza. – Режим доступу: http://www.josepinera.com/icpr/pag/pag_tex_polandpension.htm 3. Kluza S. Ostaszewski К. Pension Reform in Poland / Stanislaw Kluza, Krzysztof Ostaszewski // The Welfare State in Emerging-Market Economies: With Case Studies on Latin America, Eastern-Central Europe, and Asia : [edited by Christian Aspalter]. – Режим доступу: http://www.aasw-asia.net/bk_eme.pdf 4. Гура М. Пенсійна реформа: Виклик для України / Марек Гура ; [за ред.. Марчіна Свєнчіцкі, Інни Чапко, Анастасії Єрмошенко]. – К. : Аналітично-дорадчий центр Блакитної стрічки ПРООН, 2008. – 68 с. 5. Gora М. Polish Approach to Pension Reform / Marek Gora. – Режим доступу: www.international-economics.eu/anglaisgraph/communications/.../gora2.pdf 6. Нікітчина О. В. Реформування пенсійної системи України в аспекті зарубіжного досвіду / О. В. Нікітчина. – Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/e-journals/eui/2009_1/09novazd.pdf 7. Внукова Н. М. Соціальне страхування : [навчальний посібник] / Н. М. Внукова, Н. В. Кузьминчук. – К. : Кондор, 2006. – 352 с. 8. Валер’янова Д. Як Польща реваншувала в майбутнє / Д. Валер’янова. – Режим доступу: http://www.kontrakty.com.ua/ukr/gc/nomer/1999/43-99/ 43chas.htm 9. Duszczyk М., Wiśniewski J. The Polish pension system in comparative perspective / Maciej Duszczyk, Jakub Wiśniewski. – Режим доступу: http://eng.newwelfare.org/2006/02/18/the-polish-pension-system-in-comparative-perspective/3/ 10. Ostaszewski К. Testimony: Polands Pension Reform / Krzysztof Ostaszewski – Режим доступу: http://www.pensionreform.org/articles/polandpreform.htm 11. Chlon А. Shaping Pension Reform in Poland: Security through Diversity / Agnieszka Chlon, Marek Gora, Michal Rutkowski. – Режим доступу: www.wdi.umich.edu/files/Publications/WorkingPapers/wp286.pdf 12. Ustawa z dnia 25 czerwca 1997 r. o wykorzystaniu wpływów z prywatyzacji części mienia Skarbu Państwa na cele związane z reformą systemu ubezpieczeń społecznych // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej, 1997, nr. 106, poz. 673. – Режим доступу: http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU19971060673 13. Ustawa z dnia 28 sierpnia 1997 r. o organizacji i funkcjonowaniu funduszy emerytalnych // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej, 1997, nr. 139, poz. 934. – Режим доступу: http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU19971390934 14. Ustawa z dnia 17 grudnia 1998 r. o emeryturach i rentach z Funduszu Ubezpieczeń Społecznych // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej, 1998, nr. 162, poz. 1118. – Режим доступу: http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU19981621118 15. Ustawa z dnia 13 października 1998 r. o systemie ubezpieczeń społecznych // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej, 1998, nr. 137, poz. 887. – Режим доступу: http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU19981370887 16. Польська пенсійна реформа: корисний досвід для України. – Режим доступу: http://www.pension.kiev.ua/pensref/publs/PADCO/padco02u.html 17. Пенсійна реформа. – Режим доступу: http://www.polska.ru/polska/reformy/reforma_emerytira.html 18. Guardiancich І. Current pension system: first assessment of reform outcomes and output ; [raport] / I. Guardiancich. – European Social Observatory. – May 2010. – 8 s. – Режим доступу: http://www.ose.be/files/publication/2010/country_reports_pension/OSE_2010_CRpension_Denmark.pdf 19. Opinie o sytuacji emerytyw w zreformowanym systemie. – Warszawa : Centrum Badanіa Opіnіa Społecznej, czerwiec 2000. – № 95. – 5 s. – Режим доступу: http://www.cbos.pl/SPISKOM.POL/2000/K_095_00.PDF 20. Opinie o wieku emerytalnym kobiet i mężczyzn. – Warszawa : Centrum Badanіa Opіnіa Społecznej, listopad 1999. – № 171. – 7 s. – Режим доступу: http://www.cbos.pl/SPISKOM.POL/1999/K_171_99.PDF 21. Fundusze emerytalne - decyzje i wybory. – Warszawa : Centrum Badanіa Opіnіa Społecznej, maj 1999. – № 76. – 7 s. – Режим доступу: http://www.cbos.pl/SPISKOM.POL/1999/K_076_99.PDF 

Oleg Bilyanskyy
PENSION REFORM IN POLAND (1995-1999)
The article analyzes the features and main trends preparation and implementation of major changes in the Polish pension system in the late twentieth century
Key words: Poland, reform, pension, retirement age

Олег Билянский
РЕФОРМИРОВАНИЕ ПЕНСИОННОЙ СИСТЕМЫ В РЕСПУБЛИКЕ ПОЛЬША (1995-1999 ГГ.) 

В статье проанализированы особенности и основные тенденции подготовки и внедрения основных изменений в польской пенсионной системе в конце ХХ века
Ключевые слова: Польша, реформа, пенсия, пенсионный фонд, пенсионный возраст